Призначення університету і клітка для тигра (2006)

Сергій Квіт «Дзеркало тижня» №3, 28 Січень 2006, 00:00

Жак Дерріда зауважив би, що в міркуваннях з приводу майбутнього університету, як правило, використовується метод «бінарних опозицій», як-от: між глобальним і національним, між модернізмом і постмодернізмом, між матеріальним зиском і ціннісними орієнтирами, між консервативною природою і готовністю до перетворень, між утвердженням традицій і вихованням здатності до змін, між загальною вченістю і прикладним характером, між наукою й освітою, між демократією та елітаризмом. Останнім часом в Україні розгорнулася майже публічна дискусія на цю тему. Згадаймо антологію «Ідея університету» (Львів, 2002), видану під редакцією М.Зубрицької, монографію дніпропетровських дослідників М.Полякова і С.Савчука «Класичний університет: еволюція, сучасний стан, перспективи» (Київ, 2004) та фулбрайтівський збірник «Покликання університету» (Київ, 2005). Після помаранчевої революції, коли український університет виступив каталізатором процесів якісного оновлення суспільства, ідея автономії просто ширяє у повітрі.

Модерний університет

Спробуємо розпочати у дусі Габріеля Гарсіа Маркеса, тобто з відповіді. Думається, що університет є чимось синергетичним, таким, що ніколи не відмовляється від певного іншого шляху, а намагається спертися на все, що може мати сенс і не виходить за межі етики. Джон Генрі Ньюмен називає університет місцем взаємодії. Тобто важливою є сама розмова, яку невпинно провадить університет, відтворюючи розуміння кожним новим поколінням академічної спільноти свого призначення. Проте не можна ототожнювати тих, хто щоденно формує університетське життя, із самим університетом, оскільки при цьому втрачається щось метафізичне, що ми називаємо ідеєю університету. Він не лише має якусь власну ідею, яка формує його призначення, але також сам якнайтісніше пов’язаний з продукуванням і поширенням найрізноманітніших наукових, культурних та суспільно-політичних ідей.

Серед прообразів сучасного університету можемо назвати Піфагорійський Союз, філософську школу Сократа, Академію Платона, Лікей Аристотеля, Сади Епікура і, нарешті, Мусейон Птоломея, який функціонував, спираючись на Александрійську бібліотеку, і цим здійснив якісне зростання вищого навчального закладу. Після доби античності до раціональної ідеї університету додається ірраціональна складова, яка вміщується у формулу Св.Августина: «Вірую, щоб розуміти». Відтепер університет поступово стає не лише місцем досліджень, виховання і (від)творення якихось об’єктивно важливих речей. Він набуває також особливої суспільної і навіть загальнолюдської вартості. Болонський університет засновується 1088 р., Паризький університет — 1200 р., Києво-Могилянська академія — 1615 р.

Поминаючи численні здобутки вітчизняної вищої освіти до теперішнього часу, включно з відродженням національної освіти після падіння Російської імперії у 1917, Австро-Угорської монархії у 1918 та Радянського Союзу у 1991, зазначимо, що в радянський час відбулося таке руйнування української вищої школи, від якого ми досі не можемо оговтатися. Університети фактично були перетворені на педагогічні вузи, з відповідним знищенням матеріально-технічної бази та відсуненням наукових досліджень на другий план. Тобто радянська влада повністю зруйнувала підвалини класичного університету, куди від часів Середньовіччя входили: академічна свобода, автономія, освіта, заснована на християнському світогляді, повага до людської індивідуальності, національні цінності, соціальна та інтелектуальна елітарність. Ці процеси стали повторенням подібного варварства доби Великої французької революції, яка також свого часу зробила спробу відмовитися від університету. Тобто сама його природа становить певну небезпеку для революційних режимів. Знову мова йде про щось метафізичне, пов’язане з ідеєю університету.

Від часів Вільгельма фон Гумбольдта (1767—1835) університет покликаний виховувати національно свідому еліту, що, у свою чергу, розвиває власну державу. Тоді відбувся розподіл повноважень між державою та університетом, в якому останній бере на себе певні зобов’язання, але працює в умовах автономії, з метою виховання гармонійно розвиненої особистості. Оскільки на цей час припадає боротьба німців з наполеонівською окупацією, можемо твердити, що модерний університет формується на хвилі романтизму і націоналізму. Водночас він, безумовно, розвинувся на раціоналізмі Просвітительства. Поєднання двох протилежних чинників також засвідчує синергетичність університету, його здатність народжувати нові якості. Цікаво, що Гумбольдт не ставить на перше місце серед завдань університету виховання молоді як таке. У поєднанні «об’єктивної науки і суб’єктивної освіти» головним виміром для нього залишається наука. Дотепер академічна спільнота студентів і викладачів є добровільним об’єднанням саме заради розвитку науки. У цьому процесі здійснюються також інші завдання, найважливішим з яких є виховання самостійно мислячого інтелектуала і громадянина.

Якщо ми ведемо мову про призначення університету, то неодмінно повертаємося до ідеї модерності як визначеності у пошуку істини. Ця визначеність формується також через модерний європейський принцип продукування ідентичностей — індивідуальної, національної, європейської. Хосе Ортеґа-і-Гассет навіть називає університет провідним началом європейської історії. На думку Юргена Габермаса, те, що від часів Гумбольдта називається «ідеєю університету», є проектом втілення певної ідеальної форми життя. Ця ідея відсилає нас до законів творення, за якими постають усі форми об’єктивного духу.

Міркуючи про природу класичного університету, можемо сформулювати ще одну бінарну опозицію: між індивідуальним і колективним. Ідея модерності була абсолютизована Мартіном Гайдеггером з погляду колективізму. Він пише, що місія університету, його сутність, також призначення академічної спільноти полягають у відданості загальній ідеї, вираженні духу німецького народу, врешті у здатності до повної мобілізації заради служіння знанню. Щоправда, в дуже специфічному сенсі. Колективна спрямованість заступає у Гайдеггера академічні свободи. Справді, бувають такі часи в історії народу, коли оголошується загальнонаціональна мобілізація, проте з погляду університету вона неодмінно спрямовується на здобуття, а не заперечення академічних свобод.

Односпрямованість руху неможлива в університетському житті. Тут плекається неповторність й усвідомлення важливості вільного вибору. Існування університету залежить від особистостей, — вважає Карл Ясперс. Тому університетський принцип — духовно-аристократичний. Водночас такі поняття, як дух академічної спільноти, потребують відчуття єдиного. Ця університетська діалектика, однак, не вимагає від нас такого радикального вибору, який змушував би повністю відкидати протилежне твердження. В усякому разі, ключовим поняттям є свобода. За Гансом-Георгом Гадамером, особистим завданням кожного є віднаходження власного простору свободи. На його думку, цей маленький академічний всесвіт все ще залишається однією з небагатьох можливостей зазирнути наперед у великий всесвіт людства, яке має навчитися будувати між собою нову солідарність. Тобто мова таки йде про певні нові форми віднайдення спільної мови в межах народу і людства. У цій справі суспільству може допомогти університет через свою ідею і призначення, хоч сам він у власній державі вже перебуває «поза грою». Згадуючи Гумбольдта, Гадамер проводить паралель між сім’єю та академічною спільнотою й нагадує, що важливо для студента і дуже важко сьогодні — жити ідеями.

Сучасний університет

Дослідники тепер ведуть мову про кризу модерного університету. В контексті стрімких змін і виникнення нечуваної раніше кількості економічних, політичних і культурних зв’язків транснаціонального характеру, що окреслюють явище глобалізації, ми боїмося втратити відчуття реальності. Тепер події, які відбуваються в одній державі, зачіпають не лише інші країни, але також даються взнаки на інших континентах. Національні уряди повинні рахуватися з новими викликами глобалізаційних процесів, що неодмінно впливає на статус університету. Він справді опиняється «поза грою», перестаючи бути безпосередньою опорою національної держави. Ринок визначає попит на якісні товари і послуги, що їх тепер можна замовляти будь-де. Такий вимір конкуренції називають також новою «холодною війною» за інтелект. Якщо одні університети занепадають, то інші набувають професійного визнання не лише в національному, але вже у глобальному масштабі. Однак практично всі інтелектуали нарікають на кризу університету і намагаються спрогнозувати його подальші перспективи.

Так, Мирослав Попович стверджує, що Захід узагалі має проблему втрати цінності цього старого центру науки і культури, виховання і громадянського впливу. Він зауважує, що наука, зосереджена навколо викладання, неминуче набирає характеру загальної вченості, а університетський вчений мислить широкими категоріями. Однак напередодні Другої світової війни, особливо у Сполучених Штатах, набуває поширення інший тип ученого і новий тип організації науки: розробки і дослідження зосереджуються навколо конкретних, частіше прикладних проблем, учені не стільки викладають, скільки працюють над проектами різного роду. Втрачається універсалістський характер ученого, він стає насамперед діловою людиною. Його престиж залежить більше від кількості грантів, ніж від блиску і глибини його лекцій.

Схожі процеси відбувалися в СРСР, — продовжує М.Попович. Хоч у посттоталітарній Україні проблеми загострилися і набули дещо відмінного характеру. Як уже зазначалося, наші університети мають навчально-педагогічний, а не науково-дослідний характер. Вони надзвичайно політизовані, тому що студенти розглядаються переважно як чисельний електорат, тобто як об’єкт різноманітних маніпуляцій. А всі спроби реформування вищої освіти дотепер мали формально-косметичний характер. Так, наприклад, уже завершився комічний процес перейменування університетів в академії, педінститутів і технічних ВНЗ — в університети, кафедр — в інститути, технікумів — у коледжі, а ПТУ — в ліцеї. Тобто необхідно радикально реформувати університет як такий, повернувши йому суспільний престиж, автономію, можливість займатися сучасною наукою, подолавши корупцію, повернувши студентству статус суб’єкта, а не об’єкта університетського життя.

Отже, на думку Вілена Горського, класичний університет лежить у руїнах як на Заході, так і на пострадянському просторі. Він нагадує: на початкових етапах розвитку університетів термін «universitas» вживався для позначення корпорації вчителів та учнів, що складалася в межах вищої школи (studium) з універсальною програмою навчання. Згодом уже самі школи такого типу почали називати університетами. Тому університет за визначенням повинен прищеплювати людині здатність до універсального осмислення світу, до самостійного навчання і самовдосконалення протягом усього життя. Також, що дуже важливо, саме філософія, завдяки своєрідній природі цього типу духовного освоєння світу, відіграє визначальну роль у реалізації ідеї університету в тому вигляді, в якому ідея ця утвердилась в європейській культурі.

Покликанням університету є автономія розуму, — стверджує Сергій Пролєєв. Тому, по-перше, розум стає самостійним і незалежним чинником у розв’язанні будь-яких питань і проблем, це ресурс розумності. По-друге, автономія розуму передбачає емансипацію інтелектуальної праці від держави. По-третє, мислення — це справа організованої комунікативної єдності, наукової спільноти. Водночас університет не створює автономію розуму, а лише забезпечує спеціальні умови її самовідтворення та використання в культурі. Кризу сучасного українського університету С.Пролєєв бачить у втраті ним самодостатності — не продукуються незалежні компетентні інтелектуали, суспільство не дослухається до голосу розуму, а сам розум є заручником і запопадливим слугою інших могутніх соціальних сил — держави, грошей, культурних стереотипів, насильства.

Між тим, рух до свободи іноді може загрожувати ідеї університету. Леонід Рудницький з Філадельфії говорить на неприпустимість «надмірної» демократизації через абсолютне урівнення студентів і викладачів, що також спричиняється до втрати досконалості. Він згадує Джона Гарднера, колишнього міністра охорони здоров’я США, що запитував: «Чи можемо ми бути рівними і досконалими водночас?», та Джеймса Фенімора Купера, який дуже чітко окреслив цей вимір демократії: «Тенденції демократії у всіх речах спрямовані до посередності». Отже, опріч усіх демократичних норм і забав, — каже Л.Рудницький, — добра, доцільна освіта повинна витворювати у студента духовний аристократизм, елітаризм у найкращому розумінні цього слова, а в професорові — відчуття і вагу відповідальності влади.

Оскільки, за Марією Култаєвою, дійсність українського університету поки що домінує над його ідеєю, тяжіючи до заміни свободи, інтелектуальної незалежності, вищих моральних цінностей потребами сьогодення, окреслюючи такий собі університет без ідеї університету, ми повинні прийняти виклик глобалізації. Це виражатиметься в тому, що представники академічної спільноти, залишаючись громадянами держави та репрезентантами нації, водночас стають представниками планетарного людства. Андрій Кулаков застерігає від будь-яких спроб партикуляризації універсальності університету, оскільки це заперечує його ідею. Він вважає, з посиланням на Енді Гріна, що тепер, у час відмирання національної держави, національна освіта стає «мертвою, анахронічною, недоречною, раптом втрачає свій сенс». Анатолій Єрмоленко переймається загрозами «вульгарного постмодернізму», коли такі поняття, як розум і раціональність, перетворилися мало не в лайливі.

Олег Габріелян визначає глобалізацію як об’єктивний процес трансграничного руху, впливи та взаємодії різних ресурсів і феноменів, що торкається інтересів світового співтовариства в цілому. Проблема не в тому, що він має своїх прихильників і супротивників, а в тому, що він об’єктивний, і наслідки його важко оцінити. Виникає нове суспільство знань, парадигма якого принципово відрізняється від парадигми інформаційного суспільства. Цій першій властиві: поширеність і загальнодоступність інформації та знань, масовий індивідуалізм та інтеграція розмаїття. Людина дістає надію знову посісти позиції суб’єкта цивілізаційної активності. Входження в європейське співтовариство — найбільш прозора для України форма вияву процесу глобалізації — пов’язана також з переосмисленням і переоцінкою поняття «національного університету». На думку Габріеляна, процес глобалізації пробуджує до життя свою протилежність — регіоналізацію та локалізацію. Показниками тут виступають процес європейської інтеграції, збільшення кількості країн у світі за останні десятиліття, сплеск націоналізму і релігійного фундаменталізму. У цих процесах університет має шанс віднайти свою ідею. І його залучення у глобальні процеси цілком може врівноважуватися локальною визначеністю його місії.

Польський дослідник Марек Квєк також порушує питання кризи фундаментальних цінностей сучасного університету із звичною вже констатацією глобалізації, влади постмодернізму, смерті інтелектуала, кінця національної держави. На його думку, триває небезпечний процес перетворення університету на «освітню корпорацію», що може означати його кінець як модерного закладу. Водночас це не зовсім кінець університету, а тільки завершення певного способу його сприйняття. Уникаючи термінів «ідея» і «призначення», Квєк закликає шукати для університету «нового місця в культурі», інакше він займатиметься звичайним продукуванням спеціалістів — «швидко, дешево та ефективно — бажано, звичайно, дуже швидко, дуже дешево і дуже ефективно». Як певну нову метафізику, університетові пропонується підтримувати ідеї громадянського суспільства.

У цій дискусії довкола університету цікавою для нас є позиція класика постмодернізму Жака Дерріди, для якого будь-яке, навіть слушне, твердження є не більш як «логоцентризмом», чимось відносним і нетривалим. Університетські стіни навіть Дерріду здатні перетворити на справжнього модерніста. Згадаймо три його тези з однієї інавгураційної промови. По-перше, в контексті необхідності оновлення університету він каже про необхідність створення нового такого способу підготовки студентів, який вчитиме їх по-новому аналізувати, допоможе визначитися з остаточними пріоритетами і зробити свій вибір. А визначеність і вибір належать до модерністського арсеналу. По-друге, це специфічне розуміння законів життєдіяльності університету. Час осмислення тут, — каже Дерріда, — означає, що його внутрішній ритм як єдиного цілого є не залежним від суспільного часу і забезпечує дорогоцінну свободу дій. По-третє, це ніяк неприйнятне для постмодерніста визнання істини та істинного, того, «що стримує, тобто оберігає та продовжує існувати».

Національний університет

Отже, чи може сучасний український університет бути національним? З огляду на численні наведені застереження, з деким може трапитися тимчасова дезорієнтація. Тому уточнюємо запитання: який Університет нам потрібний? — Нам потрібний український Університет. Якщо хтось хоче вчитися в іншому — британському, німецькому чи американському, треба просто поїхати туди і вступити. Ба більше, Болонський процес заохочує європейських студентів до навчання в кількох ВНЗ у процесі завершення вищої освіти. Для цього тепер є всі можливості. Але якщо нація потребує свого університету, вона може і повинна його одержати навіть у добу глобалізації. У боротьбі за право мати власний університет українці між двома світовими війнами створили унікальні інституції, такі, як підпільний Український університет у Львові та Український вільний університет, що спочатку працював у Празі, а тепер у Мюнхені. Коли ж ми встигли прийняти рішення про непотрібність власного університету?

Не слід забувати, що український університет репрезентує не лише державу, але також народ і національну культуру. Визначаючи коло своїх завдань, він повинен виходити, по-перше, з національних пріоритетів, продукуючи ідеї та самих інтелектуалів, що далі їх продукуватимуть. По-друге, глобалізаційний контекст вимагає (від)творення сучасних професійних стандартів. Тобто ми зможемо (від)найти ідею українського університету, якщо не підмінятимемо метафізичну складову функціональністю. Не треба боятися глобалізації хоча б тому, що нас про неї ніхто не питає. Українські університети вже давно включені в ці процеси, щоправда, у пасивному вигляді, — досить успішно готуючи своїх випускників для багатших країн. Той, хто не може створити власної ефективної системи, неодмінно буде поглинений чужою. Не усвідомлюючи призначення українського університету, ми втрачаємо не лише інтелектуальну, але й будь-яку іншу самодостатність.

З другого боку, в дискусіях на метафізичні теми ідеї університету справді існує реальна загроза втрати розуміння надзвичайно важливого функціонального аспекту університетської діяльності, завжди актуального для будь-яких організаційних форм, часів чи національних особливостей. А надто, в умовах умоглядної інфантильності як сутнісної ознаки посттоталітарної України. Марта Богачевська-Хом’як каже, що універсальної формули успішності університету не існує. Можна, однак, визначити складники, що спрацьовують, «принаймні подекуди і для декого», — як у Сполучених Штатах, так і країнах Європи, що дбають про своє майбутнє. Це свобода наукового пошуку і слова, охочі та цілеспрямовані студенти, чесна й ефективна адміністрація, прозорі фінанси, відкритість до світу.

До кого ми апелюємо у своїх наріканнях про кризу українського університету? Складається враження, що існує непереборне бажання пожалітися один одному на прикрий стан справ, знаючи в глибині душі, що нічого таки не зміниться. Насправді крок до якісних перемін дуже простий: треба прийняти рішення і щось зробити. Не демонізуючи «бюрократів», оскільки, згідно з Максом Вебером, вони є ні ким іншим, як професіональними управлінцями. Не відгороджуючись від Міністерства освіти і науки, бо через нього держава репрезентує власну відповідальність перед нацією, тим більше, комунікативне значення якого для національної системи вищої освіти завжди буде актуальним. Варто лише ставитися до своєї держави як до інструменту забезпечення власних прав і свобод, а не як до певної ворожої інституції, що справді була такою протягом століть окупаційної влади, чи як до поетичної, а тому недосяжної мрії.

Повертаючись до питання українського університету, наведемо слова теперішнього ректора Українського вільного університету Альберта Кіпи: «Українські університети мають належати своєму народові, але також і до світового статусу. Виростаючи в Нью-Йорку в 50-х роках, пригадую, був випадок втечі тигра із зоологічного саду в Бронксі. Звіра шукали повсюди. А він, зустрівши ближче хаос міста та проблематику свободи, з почуття неадекватності чи переляку, сам повернувся до своєї клітки. Долю цього тигра не бажаю українським університетам, не говорячи вже про народ чи державу». Університет, отже, залишається модерним закладом через особливості своєї природи. По-перше, він має власну ідею, або ж призначення. По-друге, виконуючи одне із своїх головних завдань, а саме виховання незалежно мислячого і здатного до саморозвитку інтелектуала, він формує його ціннісні ідентичності. По-третє, оскільки людина є соціальною істотою, вона потребує комфортного відчуття спільноти, що, зокрема, виражається у приналежності до певної національної культури. Людська природа взагалі має незмінні характеристики. У добу глобалізації університет дає надію на збереження власної гідності людини.

«Призначення університету і клітка для тигра». Так називався виступ Сергія Квіта на науковому семінарі «Функціонування ідей
у системі масової комунікації сучасної України. Філософський, ідеологічний та методологічний аспекти». Семінар відбувся в межах Днів науки та ХII щорічної наукової конференції «Україна: Людина, суспільство, природа» Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Під час конференції відбулося два пленарних засідання, 15 круглих столів, тематична конференція, чотири наукові семінари, наукові читання, диспут, 18 секцій, прозвучало 328 доповідей.

ZnuasmallАдреса матеріалу: http://www.dt.ua/articles/45749

Опубліковано у Університет. Додати до закладок постійне посилання.