Ярослав Дашкевич та суб’єктивізм в історичній науці

Відгук на збірку історичної есеїстики Я. Дашкевича «… Учи неложними устами казати правду» (1989-2008), опубліковану 2011 року київським видавництвом «Темпора» (827 сторінок), належить до моїх особливих завдань. Це не якийсь «борг» перед Ярославом Романовичем, а продовження звичайної розмови з ним. Причому розмови усної, яка ніколи не переривалася. Історичні праці Я. Дашкевича здебільшого можуть оцінюватися не лише як наукові, але також як есеїстичні, такі, що мають у собі щось із художньої творчості. У цьому випадку для їхнього кращого розуміння нам слід мати уяву про особу автора – прямого, високого і худорлявого, з довгим сивим волоссям, незабутнім гумором, шляхетною поставою. Все, що було надзвичайно серйозним і науковим, біля нього перетворювалося на просте, людяне і просто цікаве. Усміх Дашкевича, його переконливість та іронічність створювали специфічну атмосферу особистої зануреності у проблему, вимагали власного вибору й відповідальних рішень.

Перше, що привертає увагу, – це фотографії, опубліковані у книзі. Більше того, вони вражають. Чим? – Своїм аматорством! Зазвичай якщо якесь видання звертається до свого автора з проханням надіслати інформацію про себе та якісне фото, це робиться моментально. Люди немов чекають на подібні пропозиції із заготовленими бандеролями з великим вибором самозакохано-нарцисичних фотографій. Як виявилося, Я. Дашкевич не подбав про власні портретні зображення. Ті, що потрапили до книжки, – головним чином, прості, робочі, щоб не сказати – такі, що випадково були зроблені і збережені. Здається, це дуже важлива риса для характеристики вченого, який протягом усього життя дбав про головне. Тобто про істинне. Не про саму істину як результат наукового пошуку, а про істинне промовляння, яке витворює довкола себе інтелектуал, поселяючись у ньому й відповідно змінюючи світ довкола себе. Там, де з’являється есей, відразу виникає потреба обізнаності з біографією автора. Для цього я нижче наводжу свою публікацію «Оксфордський стандарт» з 1998 року, яка дає належну уяву про того, з ким ми маємо справу.

Вступна стаття І. Гирича про нерозривність науки і суспільно-політичного життя у спадщині Я. Дашкевича – насамперед сумлінна. Вона підкреслює, що неможливо відділити науковий пошук і розвиток національної історіографії від тих процесів, які відбуваються у відповідному суспільстві, нації та державі. Відтак історик не працює цілком відсторонено. Він також дає відповіді на ті питання, які ставляться життям. Принаймні така вимога постає перед українською історіографією, якщо остання прагне втриматися в межах наукової адекватності й заперечити різноманітні (пост)колоніальні намагання викривити історію України. Я. Дашкевич веде мову про такі спроби з боку російських та польських шовіністів, як наслідок певних «політкоректних доцільностей», некритичного сприйняття вітчизняними науковцями західних теорій, психології меншовартості частини українських істориків, що призводить до відмови від власної історії, або навпаки, до її гіперболізації та ін.

Виникає паралель з «Орієнталізмом» Е. Саїда, в якому були розкриті уявлення Заходу про Схід без запитування самого Сходу, що він про це думає і що насправді собою являє. Тобто українська історіографія, на думку Я. Дашкевича, повинна позбутися цілком надуманих і з фактологічного погляду фальшивих уявлень про Україну, накопичених за століття мовчазного безчасся нашої бездержавності. Він звертається до проблем походження українського народу, окремішності власної історії та її геополітичної контекстуальності, історичної пам’яті народу, права українців на національно-визвольну боротьбу. Справа в тому, що пострадянська / постколоніальна / посттоталітарна українська історіографія часто продукує дуже дивні (зокрема політизовані) погляди, які не мають нічого спільного з науковими дискусіями. Іноді навіть доводиться ставити під сумнів душевне здоров’я окремих авторів. Своїм полемічним дискурсом Я. Дашкевич намагається вирівняти покручене, представити цілісну картину фактологічної історії України.

Зауважмо, що у своїй пристрасній полеміці він зовсім не виглядає «об’єктивним». Для розуміння меж науковості, суб’єктивності та істинності нам слід звернутися до жанрового означення творів, представлених у книжці: «історична есеїстика». Ми з Ярославом Романовичем попередньо обговорювали не лише багато з тих статей, які потрапили до цьогорічного видання. Між нами було зокрема досягнено взаєморозуміння в оцінках значення есеїстики та постмодернізму. Я. Дашкевичу особливо імпонувала ідея есеїстичності наукових поглядів. Есей не заперечує науковість, але полемічно загострює позицію автора. Цей жанр ні якому разі не монологічний. Він спирається і накладається на діалог. Натрапляючи на відповідно представлену інакшу пропозицію (включно з авторською переконаністю, теоретичним підґрунтям, науковою аргументацією, здатністю слухати і чути іншого), есей не протистоїть, а збагачується відмінним розумінням, формуючи цілісний поліфонічний дискурс. Звучання дискурсу є істинним настільки, наскільки воно спрямовує нас в напрямі правильного мислення й відповідності відомим фактам. Така стратегія найбільш відповідна підставам філософської герменевтики.

На окрему увагу заслуговує негативна оцінка постмодернізму. Можна ствердити, що ідея відносності історичної істини, чи навіть неможливості її віднайти, більшою мірою не приймається Я. Дашкевичем у протистоянні з представниками генерації недавніх українських соцреалістів, нашвидкуруч перефарбованих під постмодерністів. Тобто він заперечував явище, назване В. Медвідем «постсоцреалізмом», коли запал комсомольської нетерпимості посилюється новими, тому маловідомими й належно не осмисленими «ізмами». Дискусія відбувалася, наприклад, не між Я. Дашкевичем та М. Фуко, який, несумнівно, виявляв ознаки геніальності, а з його поверховими посередниками, інтерпретаторами-«релятивістами». Я. Дашкевич взяв до уваги окремі публіцистично поширені в Україні 1990-х твердження Фуко й не приділив увагу таким неймовірно плідним концептам, як «турбота про себе» (про це докладніше у моїй книжці «Герменевтика стилю», яка ближнім часом вийде у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія»). Щоправда, «археологія знання» Фуко стосується історії мислення і ставлення, а не самої «фактологічної історії», якої, на думку Я. Дашкевича, в першу чергу потребує сучасна Україна. Натомість блискучі концепти Дашкевича «постмодернізму І» (тоталітарних режимів ХХ ст.) і «постмодернізму ІІ» (поширеного після Другої світової війни) виявляють тоталітарні підстави ідеологічної стратегії, побудованої на цьому інтелектуальному продукті . Адже подвійні стандарти теперішнього глобального світу також пов’язуються багатьма експертами з ідеями постмодернізму.

Побувавши на львівській та київській презентаціях історичної есеїстики Я. Дашкевича, мені приємно відзначити особливу теплоту у ставленні киян до славного професора, який ніколи не відділяв себе від своєї великої і чесної праці. Насамкінець складаю щирі слова подяки видавництву «Темпора» і особисто п. Юлії Олійник за незабутню книгу, професіоналізм і стурбованість найголовнішим.

Оксфордський стандарт (1998)

Найбільший сучасний український історик Ярослав Дашкевич походить із старовинного аристократичного роду, відомого не тільки своїми гербами і традиціями, а насамперед справами кожного нового покоління. Власне Ярослав Романович має подвійне прізвище: Корибут-Дашкевич. Перше слово вказує на давнє литовське походження, а про друге можна сказати, що його носив у XVI столітті славний оборонець України староста черкаський і канівський Остафій. За документами рід докладно прослідковується на 3-4 століття назад. Його шляхетність підтверджувалася в Австрійський період.

Батько Ярослава Дашкевича, Роман Дашкевич, був генерал-хорунжим Армії УНР та одним з організаторів націоналістичного руху. Мати, Олена Степанів, окрім того, що відрізнялася вродою, прославилася як вояк, науковець і народна героїня, про яку складали пісні, Народившись у Львові, з дитинства Ярослав Дашкевич одержував у сім’ї відповіді на всі питання, які ставило перед ним життя. Родова гідність, шляхетність, відповідальність, визначеність стали рисами його характеру, підставами невтомної та героїчної діяльності.

Спочатку була нормальна гімназійна освіта, яка дала знання мов. З 1944 по 1949 рік Ярослав Дашкевич учиться на філологічному факультеті Львівського університету, коли там ще викладала стара добра професура і студенти мали можливість відрізняти добре від злого. За підтримку українського підпілля й допомогу в легалізації членів ОУН він був заарештований і протягом 1949-1945 років, без суду, відбував покарання по в’язницях Львова, Золочева, Києва, Харкова, Петропавловська у Казахстані, пізніше — у казахстанських концтаборах. Дашкевич не нарікає на ці важкі роки, зауважуючи тільки, що такого досвіду було забагато. Втрачений, украдений час.

Після повернення до рідного Львова ніде не міг влаштуватися на постійну роботу. Без особливих пояснень був звільнений з Інституту суспільних наук, потім — з Музею етнографії та художнього промислу. Будучи безробітнім, одержував стипендію та значну моральну підтримку від Вірменської Академії Наук. Була навіть пропозиція перебратися до Єревана в якості члена-кореспондента Академії Наук цієї радянської республіки. Однак після відповідного дзвінка з ЦК Компартії України справа завмерла.

В той час Ярослав Дашкевич активно працює в бібліотеках та архівах Єревану, Москви, Ленінграду. Друкується майже виключно за кордоном. Згадуючи, відзначає доброзичливе ставлення до себе з боку російської, вірменської, середньоазійської інтелігенції, близької до дисидентства. Найгірша атмосфера була в Україні. Дашкевич міг офіційно з’являтися в Інституті історії АН СРСР у Москві, але не міг офіційно з’являтися в Інституті історії АН УРСР у Києві. Безробіття раптом припинилося в розпалі перебудови. З 1989 року він очолив Львівську філію Інституту української археографії та джерелознавства НАН України. На цю посаду професор Ярослав Дашкевич прийшов просто з вулиці, у статусі безробітного. Він ніколи не робив спеціальних зусиль по влаштуванню власної кар’єри. Докторську дисертацію захистив у Києві 1995 року під зовнішнім тиском.

Незважаючи на вкрай важкі життєві, зокрема побутові, умови, ця людина зробила надзвичайно багато. Чим важчими були обставини, тим сильнішим був спротив натури, наполегливішою праця. Науковий збірник на пошану вченого „Марра Мundі” (Львів — Київ — Нью-Йорк, 1996; Видавництво М.П. Коць; 912 стор.), виданий до його сімдесятиліття, подає 487 бібліографічних позицій, хоч з того часу ця цифра вже набагато збільшилася. Ярослав Дашкевич — історик України, орієнталіст, бібліограф, політолог, есеїст, публіцист, громадський діяч; займався дипломатикою, метрологією, палеографією, історичним картознавством, історією географії, геральдикою, філігранологією.

Дашкевич стверджує, що історія є не легшою наукою, ніж сучасні хімія і фізика. В наш час вона переживає засилля дилетантів з гіпертрофованими патріотичними почуваннями, хоч українці цілком можуть собі дозволити мати правдиву історію, яка і так багата на світлі та героїчні моменти. До речі, за часів панування школи Михайла Грушевського історичні міфи не культивувалися. Для боротьби за незалежність вистачало правдивої історії. Зараз маємо незалежність — і розквіт псевдогероїчної міфології як певну компенсацію психічних комплексів незадоволення дійсністю. Насправді це втеча від дійсності, від відповідальності і реальних вчинків.

З другого боку, маємо моду на методологію постмодернізму, коли беруться дослідження певного періоду, епохи чи явищ трьох-чотирьох-п’яти авторів і з’ясовується, що кожний з них висвітлював проблематику по-своєму. Із цього робиться висновок, що об’єктивна історія є неможливою або ж непотрібною. І що кожний історик має право на якесь власне суб’єктивне бачення. Ярослав Дашкевич вважає таку точку зору великими манівцями. Тому, що в цьому випадку зовсім не ставиться питання, хто з розглядуваних авторів стоїть найближче до істини. Тим самим відразу перекреслюється можливість осягнення цієї істини. Забувається також про те, що правду історії здобувають передусім не з праць попередніх істориків, а через відповідну інтерпретацію джерел. Постмодернізм пересуває в центр інтерпретації якийсь один бік проблеми, не враховуючи всіх аспектів. Поняття правдивої і цікавої історії повинні не заперечувати, а доповнювати одне одного.

Однак найгірша ситуація складається тоді, коли історичні праці пишуться на замовлення. На жаль, оплачувана течія існує досі. Дашкевич наводить приклади „лівих” дослідників у Франції та США. Це свідома фальсифікація. Викривлення істини може відбуватися через ту чи іншу суб’єктивну переконаність дослідника. Третій напрямок ніколи не втратить своєї актуальності — фактологічної історії, коли вчені намагаються йти традиційним шляхом, підкріплюючи свої висновки документами, методологією, способом мислення; коли відбувається пошук істини. Так пишеться т.зв. універсальна історія. До речі, ми досі не маємо повної позитивістської історії України, над якою колись працював Грушевський.

Українська історична школа по лінії Микола Костомаров — Володимир Антонович — Михайло Драгоманов — Михайло Грушевський займає вагоме місце у формуванні не лише української та російської, а й взагалі європейської історичної науки. І сьогодні, вважає Ярослав Дашкевич, нам потрібний своєрідний оксфордський стандарт, без якого погляд на історію України деформується. За умови створення такого стандарту уможливлюються різні дослідження екстравагантного характеру, гіпотези і фантастика не набувають звучання теорій, окреслюється система національної історіографії. Так, археологія не може замінити аналіз письмових джерел, оскільки вона є історією матеріальної культури, допоміжною історичною дисципліною. У нас же часто буває так, що археолог, ухиляючись від завдань власної ділянки, дозволяє собі поправляти письмові джерела.

Створення оксфордського стандарту стане можливим тоді, коли від керма історичної науки відійдуть люди, які не здатні мислити об’єктивно. Корупційну свідомість повинна замінити влада таланту і професійна етика. В основі стандарту лежить хроніка, тобто перелік фактів, які дійсно мали місце. І вже наступний крок — інтерпретація цих фактів. З дилетантизмом і перебільшеним суб’єктивізмом не слід плутати есеїзм мислення, який є узагальненням великого досвіду. Есеїстика, зокрема історична, надзвичайно потрібна, тому що вона впливає на інтелектуальну частину суспільства, культивує свіжість думки, несподіваність погляду і не суперечить власне дослідницькій діяльності, Есеїстика не ґрунтується на фантазії, вона також спрямована на здобуття істини.

Один раз обравши свій шлях, український націоналіст Ярослав Дашкевич ніколи від нього не ухилявся, чого б це не вартувало і які б обов’язки не накладало. Його величезний авторитет, шляхетність, приналежність до української еліти спираються на козацьку традицію — хрест, шабля і чесна праця, яка єдина може давати підстави виступати за народ й від імені народу.

Опубліковано у Відгуки та рецензії. Додати до закладок постійне посилання.