Виступ на Днях науки НаУКМА 21 січня 2013 р.
Участь Національного університету «Києво-Могилянська академія» у проектах, зазначених у заголовку мого виступу, обумовлюється не лише бажанням реформувати українську систему вищої освіти. Насправді для НаУКМА це також була сувора необхідність. Оскільки від першої половини 2000-х рр. процеси уніфікації у вищі освіті, ініційовані державою (до того ж, за відсутності необхідних реформ) набули загрозливого характеру. На той час стало очевидним, що інші українські університети не поспішають переймати могилянський інноваційний досвід. Ілюзія стабільності переважає прагнення розвитку. Фактично нам було запропоновано «не висовуватися» і стати «такими, як усі». З іншого боку, НаУКМА завжди був «заряджений» на реформи. Тому виникнення такого нового напряму нашої діяльності, як зміна цілої системи, в якій ми існуємо, окрім «власного прикладу» нових освітніх проектів, було цілком природнім.
Ще перед Помаранчевою революцією В’ячеслав Брюховецький офіційно звертався до Леоніда Кучми з пропозицією запровадити в Україні університетську автономію, на що не було одержано жодної відповіді. Тоді у 2005 р. президент НаУКМА озвучив цю ідею перед ректорською громадою. Там був присутній новообраний Президент України Віктор Ющенко, який попросив у кількаденний термін підготувати йому на підпис проект Указу. Відповідний документ був вчасно переданий до Секретаріату Президента, проте ніколи він не побачив світу. Значну роль в ідеологічному та організаційному розвитку проекту відіграла зустріч у тому ж 2005 р. ректора ЛНУ Івана Вакарчука та ректора УКУ о. Бориса Ґудзяка з Віктором Ющенком.
У розвиток подій Києво-Могилянська академія запропонувала Міжнародному благодійному фонду «Відродження» (Сороса) підтримати проект Університетської автономії. Для цього був створений Консорціум українських університетів. До його складу увійшли вісім університетів різної форми власності з різних регіонів України. Якщо географічно йти із заходу на схід, це Український Католицький Університет (Львів), Львівський національний університет імені Івана Франка, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Університет економіки і права «Крок» (Київ), Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Харківський національний університет імені Василя Каразіна та Донецький національний університет. Цікаво, що час від часу, з надією «вибити» якесь додаткове бюджетне фінансування, серед членів Консорціуму з’являлися якісь нові члени, зникаючи разом з втратою цих ілюзій.
Однак замість того, щоб згуртуватися довкола питання, яким же чином можна запровадити університетську автономію, вповноважені представники практично всіх гілок влади шукали аргументів на користь неможливості такого кроку. По-справжньому комічним, майже гоголівським персонажем виступив Олександр Ковріга, державний службовець середньої ланки, якому було доручено співпрацювати з Консорціумом з метою підготовки документів із запровадження автономії в Україні. Себе він позиціонував як людину що пройшла «університети Берклі, Стенфорд, Техас-Арлінгтон, Ланкастер, Екс-Марсель-ІІІ, Лондон». Цей «консультант по розвитку суспільних і корпоративних систем» доклав великих, але марних зусиль, щоб перетворити нашу діяльність на водевіль.
Пригадується один показовий приклад. Під час семінару у Кембріджі проректор цього закладу сказав: «Для того, щоб реалізувати будь-який важливий проект, університет повинен мати три речі – правильних людей, традиції і довіру». Я повертаюся до пана Ковріги: «Ви чули, тут кажуть про довіру». У відповідь: «Такого поняття в українському законодавстві не існує».
Лише позиція віце-прем’єр-міністра України з гуманітарних питань (2005-2006 рр.) В’ячеслава Кириленка стосовно університетської автономії була справді державницькою. Проте більшість урядовців не розуміла важливості цієї проблематики. Пригадується, як заступниця міністра юстиції на спеціальному урядовому засіданні (також були присутні заступники міністрів освіти, економіки та фінансів) висловилася таким чином: «А в нас і зараз усі ВНЗ самоврядні та автономні. Тому я взагалі не розумію, про що йде мова».
Дмитро Табачник, який у 2006-2007 рр. був віце-прем’єр-міністром з гуманітарних питань в уряді Віктора Януковича, також підтримав ідею університетської автономії, але в дуже цікавій формі. Він сказав приблизно таке: «Помаранчеві не змогли цього зробити. А ми зробимо. Українські університети будуть автономними: вони видаватимуть власні дипломи».
Проте Консорціум, за допомогою Міжнародного благодійного фонду «Відродження», проявив достатню гнучкість та ініціативність. Розроблялися різні аспекти автономії, насамперед академічна, адміністративна, фінансова. Проводилися соціологічні дослідження, видавнича та експертна діяльність, готувалися юридичні обґрунтування, здійснювалося лобіювання і просування ідеї в академічному середовищі та цілому суспільстві. Всі ці кроки були співзвучні з Болонським процесом у Західній Європі, до якого Україна приєдналася у 2005 р. за міністра освіти і науки Станіслава Ніколаєнка. Було запропоновано дві моделі запровадження університетської автономії.
Перша – через експеримент, коли члени Консорціуму беруть на себе відповідальність п’ятирічної діяльності в умовах автономії, без збільшення державного фінансування. Пізніше, за його позитивними наслідками, вносяться необхідні зміни до законодавства й відповідна практика поширюється на всі українські університети. Друга модель спиралася на угоду про автономію, яку міг би підписати з Міністерством освіти і науки України будь-який ВНЗ, одночасно беручи на себе обов’язки забезпечення прозорості й підзвітності всіх напрямків діяльності, з викладенням повної звітності в Інтернет.
Далі трапилася подія, яка була сприйнята з великим ентузіазмом: у грудні 2007 р. міністром освіти і науки став ректор ЛНУ. На жаль, це ніяк не просунуло наш Консорціум у русі до поставленої мети. За два роки каденції Івана Вакарчука МОН взагалі не реагувало на діяльність і пропозиції Консорціуму. Навпаки, відбувся ряд серйозних прорахунків і помилок.
У Києво-Могилянській Академії в той час заходами МОН був скасований успішний 18-річний експеримент вступного тестування. Ігнорувалися результати досліджень та рекомендації від Науково-аналітичного центру тестувань НаУКМА під керівництвом В’ячеслава Брюховецького. Тобто при запровадженні ЗНО могилянський досвід був свідомо й рішуче відкинутий. Також була спроба скасувати обов’язкову вимогу складання англійської мови при вступі для всіх абітурієнтів НаУКМА. Ця ідея була реалізована наступним міністром освіти Дмитром Табачником.
Слід відзначити, що з постаттю Івана Вакарчука пов’язується спроба модернізувати Закон України «Про вищу освіту». Оскільки на той час прийняття нового Закону виглядало нереалістичним, було вирішено готувати значні зміни до чинного документу. Робота над текстом тривала з початку 2008 р. Основну змістову роботу виконував голова департаменту Вищої освіти МОН Ярослав Болюбаш та проректор Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» В’ячеслав Комаров. Вони приймали окремі глави законопроекту, підготовлені різними університетами за їхніми профілями і формували з них цілісний текст.
Важко визначити ефективність такої форми роботи. Наприклад, згідно з попередніми домовленостями, я надіслав пропозиції НаУКМА на електронну скриньку КНУ ім. Шевченка. Замість відповіді чи якогось формального повідомлення про одержання, мені прийшов грізний лист за один день до кінцевого терміну з вимогою «нарешті надіслати пропозиції», проте на зовсім іншу електронну адресу…
Новий законопроект таки був створений. Мені зараз не вдалося розшукати його текст. Він був доволі еклектичним. Тоді публічно дискутувалася загроза, яку він ніс трьом членам Консорціуму з університетської автономії – НаУКМА, УКУ та “Кроку”. Це була абсурдна вимога мати 5 тисяч студентів, щоб вважатися університетом. Потім, здається, вже за нового міністра з’явилася нова вимога майже кабалістичного характеру: наявність в університеті не менше 7-ми тисяч студентів (чи навпаки, спочатку 7, а потім 5 тисяч). Нам довелося докласти багато зусиль, щоб зняти ці недоречності, адже головне – не розміри ВНЗ, а якість випускників та наукових досліджень.
Окремо слід згадати діяльність проректора Університету економіки і права «Крок» Тараса Фінікова на посаді заступника міністра освіти і науки. Завдяки йому з кінця 2009 до лютого 2010 рр. МОН видало ряд листів, рекомендацій та наказів, що розвертали організацію навчального процесу в українських ВНЗ в бік європейської інтеграції та Болонського процесу. Проте всі вони були скасовані після того, як на посаду міністра освіти і науки у березні 2010 р. було призначено Дмитра Табачника. Ніхто й не помітив, що майже одночасно було оголошено про завершення Болонського процесу і створення Єдиного європейського простору вищої освіти. Україна ні у 2010 р., ні дотепер, 2013-го, не зробила жодних реальних кроків у напрямку європейської інтеграції вітчизняної вищої освіти.
Новому міністрові також сподобалася ідея прийняття нового Закону «Про вищу освіту». Перший проект був представлений Ярославом Болюбашем Раді ректорів Київського регіону у листопаді 2010 р. Цікаво, що практично всі присутні ректори висловилися різко проти цього законопроекту. Але коли дійшло до голосування, “проти” залишився тільки президент НаУКМА. Інші учасники заходу підтримали ідею «взяти документ за основу». Ярослав Якович запевнив, що він буде проголосований на Верховній раді України вже до нового року.
Пізніший розвиток подій був таким: я провів прес-конференцію проти політики деградації вищої освіти, де представив загальний аналіз законопроекту від Дмитра Табачника. Почалася публічна полеміка. Позицію Києво-Могилянської академії підтримали кілька десятків університетів-партнерів НаУКМА з усього світу. Паралельно розгорталися студентські протести по всій Україні, в яких, мабуть, найактивнішу роль відіграли могилянські студенти.
До кінця 2011 р. широка українська громадськість чотири рази зупиняла «міністерський» законопроект в русі до Верховної ради. Як наслідок – рік тому Прем’єр-міністр України Микола Азаров створив робочу групу для розробки компромісного законопроекту на основі трьох документів, що були на той час внесені до Парламенту. Окрім «міністерського», це були законопроекти народного депутата Юрія Мірошниченка та народних депутатів Арсенія Яценюка й Лесі Оробець. Слід зазначити, що експерти НаУКМА взяли активну участь у роботі над усіма законопроектами. Про це колись ми скажемо більше. Новостворену робочу групу очолив ректор Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» академік Михайло Згуровський.
Протягом минулого 2012 р. ми працювали дуже плідно. Нашим колегам з КПІ вдалося створити навдивовижу творчу, теплу і робочу атмосферу. Результатом цієї інтенсивної експертної діяльності, що відбувалася у вільний від роботи час на громадських засадах, не лише був розроблений оптимальний для теперішніх українських умов законопроект. Дуже важливо, що виникли стосунки особливої довіри і взаємоповаги між Києво-Могилянською академією і Київською Політехнікою, про які я вже неодноразово згадував. У складі нашої робочої групи також працювали представники академічного середовища, лідери студентських та інших недержавних організацій, представники профспілок, експерти та ін.
Наприкінці 2012 р. Кабінет Міністрів України спочатку схвалив концепцію законопроекту від робочої групи, а потім, у грудні, й сам текст нового Закону. Для нас принципово важливо, що в його основу покладена могилянська концепція університетської автономії. У цей час від Уряду діяльність робочої групи курував віце-прем’єр-міністр з питань економіки Сергій Тігіпко. Нас також підтримувала віце-прем’єр міністр з гуманітарних питань Раїса Богатирьова. Парламентські вибори жовтня 2012 р. принесли із собою формування нового складу КМУ. Тими самими залишилися Прем’єр-міністр України й міністр освіти і науки, молоді та спорту. Проте, очевидно, змінився розклад сил в Уряді.
Комітетом з економічних реформ при Президентові України Вікторі Януковичу була розроблена «Програма економічних реформ на 2010-2014 роки» під назвою «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». До його розробки були залучені також міжнародні експерти. “Програма…” у частині, присвяченій реформуванні вищої освіти, є справді прогресивним документом.
Однак Дмитро Табачник, призначений на посаду міністра, і не думав її виконувати. Навпаки, він руйнував українську вищу освіту впродовж 2010-2012 рр. Мабуть, саме за такі «заслуги» він був знову призначений на посаду міністра освіти і науки вже у 2013 р. Поруч з Табачником, найбільше протидіяв законопроектові робочої групи один з колишніх очільників Народного руху, а тепер міністр юстиції Олександр Лавринович. Він навіть звинуватив нас у “реанімації сталінських норм” (коли мова йшла про академічну незалежність Національної агенції з якості освіти). На наш аргумент, що це і є шлях для створення якісних, конкурентноздатних на глобальній арені українських університетів, ніякої іншої реакції не було.
Після кількох нібито плідних консультацій з головою робочої групи Михайлом Згуровським, новий віце-прем’єр міністр з гуманітарних питань Костянтин Грищенко несподівано виступив проти нашого законопроекту. Дмитро Табачник намагався представити новому Урядові сфальшований текст законопроекту від робочої групи, однак нам вдалося заблокувати це питання порядку денного КМУ. За тих умов, що до Верховної ради України вже було внесено два нових законопроекти «Про вищу освіту» (від народних депутатів Партії регіонів «Ківалова-Калетніка-Сороки», а також від групи депутатів від опозиції з лідером Лілією Гриневич, яка очолила Комітет ВР з питань науки та освіти), Прем’єр-міністр Микола Азаров, з ініціативи якого створювалася робоча група, не проявив ніякої ініціативи.
Наша робоча група намагалася звернутися з проханням внести на розгляд ВР готовий проект закону «Про вищу освіту» спочатку до народних депутатів України Юрія Мірошниченка і Сергія Тігіпка, оскільки з ними відбувалася досить плідна співпраця у минулому. Однак після того, як стало зрозумілим, що розшукати їх просто не вдасться, було вирішено звернутися до незалежного народного депутата України Віктора Балоги. Він погодився і сьогодні, 21 січня, зареєстрував у Верховній раді наш законопроект. Цей документ має серйозні політичні переваги, оскільки він виходить з експертного середовища, не має жодної партійної чи фракційної приналежності й тому обіцяє бути компромісним у політичних баталіях. Таким чином, боротьба за університетську автономію, реформування вищої освіти та новий закон «Про вищу освіту» виходить на нові оберти.