Президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт: «Автономія університетів, інтеграція науки й освіти, англійська мова — мінімальний набір справжніх реформ у вищій школі, решта — броунівський рух…»

Аліна Бажал «Дзеркало тижня. Україна» №33

Буде що обговорити на Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, який відбудеться 28 жовтня… А тим часом ректор одного з найбільш непокірних міністерському курсу ВНЗ — Києво-Могилянської академії Сергій КВІТ погодився прокоментувати ситуацію DT.UA.

— Мабуть, доцільно було б розпочати нашу розмову з прецеденту, який зараз у всіх на слуху. Як відомо, Національний університет «Києво-Моги­лянська академія» подав позов до Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України стосовно несправедливого розподілу місць державного замовлення на 2011/2012 н.р. Це рішучий крок, на який досі не зважувався жоден ВНЗ. Як розвиваються події?

— 16 вересня відбулося перше засідання суду. Скажу лише, що позов був поданий не для того, щоб створити якийсь прецедент; ми абсолютно праві з юридичної точки зору і прагнемо виграти суд. До речі, нас неформально підтримують багато керівників ВНЗ…

— Було повністю скасовано держзамовлення на магістерській програмі з журналістики. За що так дісталося саме цій спеціальності?

— Насправді важко щось зро­зуміти з офіційних роз’яснень МОНМС, оскільки їх готували люди, які нічого не тямлять в журналістській освіті. До речі, це зай­вий аргумент «за» універси­тетську автономію. Один із головних закидів полягає в тому, що в Києво-Могилянській академії немає бакалаврської програми з журналістики. Хоч саме на цьому базується наш підхід: брати на навчання випускників різних бакалаврських програм, які обрали для себе фах журналіста. Багато провідних університетів світу дотримуються саме такої концепції через її ефективність. Зокрема в Оксфорді та Гарварді існують тільки магістерські програми для журналістів. Могилянська школа журналістики спільно з Благодій­ним фондом Ріната Ахметова реа­лізує унікальні для цілої Європи програми з нових медій для працюючих журналістів та викладачів факультетів жур­налістики з укра­їнських універ­ситетів, а також докторську програму західного зразка (PhD). Наша магістерська програма з журналістики створювалася у тісній співпраці з британськими та американськими парт­нера­ми. Я вже не кажу про найкращу в Ук­раїні мате­ріально-тех­нічну базу. МОНМС мало б поши­рювати могилянський досвід та інновації на інші університети, а не намагатися боротися проти цих успішних проектів.

Але постраждала не тільки журналістика. Спочатку було позбавлено держзамовлення магістерську програму із соціальної роботи. На бакалаврських програмах із права та філософії скорочення бюджетних місць сягнуло 50%, із економічних наук — 43%. Причо­му я вже неодноразово підкрес­лю­вав, що всі ці спеціальності у нас або унікальні, або одні з найкращих в Україні за якістю підготовки.

Замислімося, що таке держзамовлення? Йдеться про придбання державою певних послуг, у цьому випадку — освітніх. Державний службовець, який від імені та в інтересах держави здійснює таку «закупівлю», має шукати на ринку найкращі послуги. Якщо МОНМС не замовляє у нас підго­товку із цих спеціальностей, ми б хотіли знати, хто робить це краще за Могилянку. Адже високі місця в університетських рейтингах свід­чать про те, що роботодавці та екс­перти мають відмінну від Дмитра Табачника точку зору.

Ми подали цей позов не лише на захист власних, а й державних інтересів, оскільки держава заці­кав­лена у фахівцях високої якості. Ми також обстоюємо інтереси громадян, які сплачують податки і зацікавлені в тому, щоб вони самі або їхні діти отримували якісні освітні послуги. Крім того, ми обстоюємо інтереси всіх ВНЗ, котрі прагнуть розуміти, за якими критеріями відбувається розподіл державного замовлення. Нині МОНМС приховує від універси­тетів та громадськості інформацію щодо держзамовлення, перетворюючи її на державну таємницю.

— На вашу думку, якими мають бути критерії формування держзамовлення?

— Державне замовлення має формуватися прозоро, логічно і професійно. Має враховуватися, з одного боку, якість освітніх послуг, котрі надають ВНЗ, з іншого — запити ринку. Також повинен плануватися розвиток ака­де­мічної сфери у ви­щій школі.

Побажання самих університетів, які зби­раються регулярно, взагалі ігнору­ються МОНМС. Тому фактично ВНЗ щороку пропонують врахувати ту кіль­кість студентів, які вони спроможні вивчити. Якими ж крите­рія­ми керується Міносвіти? Об­ґрунтованого алгоритму формування держзамовлення наразі не існує. У різних медіях керівниками МОНМС озвучуються якісь при­марні міркування. Наприклад: в одному регіоні не відбулося скорочення місць держзамовлення на право, оскільки там, порівняно з іншим, нібито більш розвинена індустрія й існує більша потреба у правниках. Але ж у нас немає кріпацтва, людина може навчатися не лише у тому регіоні, де має намір працювати, а там, де якісніша підготовка. Іншим разом сказали, нібито держзамовлення скорочу­ється синхронно по всій державі, бо поменшало абітурієнтів. Проте синхронне скорочення — це як середня температура по лікарні. Тре­ба скорочувати там, де якість під­готовки низька, і додавати там, де вона висока… Це страшенно непро­фесійні підходи. Насправді тут у міністерства немає ніякої позиції, і все зводиться до волюнтаризму керівництва.

— Відомо, що у роботодавців неформально є «білий список» і «чорний список» ВНЗ, випуск­ників яких вони, відповідно, хочуть або не хочуть брати на роботу. Є певні побажання роботодавців. Чи рахується з ними міністерство?

— Ні, на такі речі вони не зважають. Це ж треба докласти зусиль, здійснити об’єктивні вимірювання, скористатися відповідними джерелами інформації, а цим ніхто не займається. Щоб із тобою рахувалися, зараз треба мати якісь критерії поза професійними, можливо, подобатися міністрові…

— Бачимо, що замість розвитку автономії ВНЗ відбувається зворотній процес — централізація контролю за ними з боку Міносвіти. Мабуть, на Моги­лянці, відомій своїм демократичним духом, це позначається особливо болісно…

— Те, що теперішнє керівництво Міносвіти відкидає ідею автономії, очевидно хоча б із цьогорічної вступної кампанії. Насам­перед з Умов прийому-2011. Пра­вила прийому ВНЗ повинні були повністю скопіювати цей документ. Під тиском вкрай авторитарного наказу про Умови прийому-2011 нам довелося відмовитися від низки речей, які ефективно працювали двадцять років. Примі­ром, ми завжди вимагали від усіх наших абітурієнтів сертифікати з англійської мови (а до запровадження ЗНО Києво-Могилянська академія проводила власне тестування з англійської), бо англійська — одна з наших робочих мов. Але минулого року ми змушені були скасувати цю норму. Також були певні обмеження щодо підвищення прохідного балу сертифікату. Цього разу не ВНЗ, а Міносвіти визначило єдиний перелік сертифікатів, які потрібно було вимагати на ту чи іншу спеціальність. Така регламентація була позбавлена сенсу тим більше, що в Україні вступало майже вдвічі менше абітурієнтів. Так, для вступу на спеціальність «Фізика» обов’язковим був сертифікат із фізики. Але ж не існує окремих фізичних наук, є фізико-математичні. Чому б не зробити математику альтернативним профільним предметом? Для екології прийнятними могли б бути також біологія, фізика, хімія. І так далі. Університетові краще знати, що саме треба вимагати при вступі.

Керівництво міністерства здебільшого переймається тим, як посилити «ручне управління», узалежнити ректорів. Проте контрольованість університетів не корелюється з підвищенням якості освітніх послуг. Неавтономні, підневільні українські університети не можуть вийти на такий якісний рівень, щоб конкурувати у вільному режимі з кращими західними та азіатськими університетами і посідати гідні місця у міжнародних рейтингах.

Наприкінці листопада минулого року ми розпочали і за підтримки ЗМІ ведемо публічну дискусію щодо проекту Закону «Про вищу освіту». В останній версії законопроекту від МОНМС начебто враховано багато зауважень. Однак ми підрахували, що цей документ містить понад сотню тверджень про міністерство: що воно таке, які має права, як до нього звертатися, в який спосіб воно має керувати тощо. Тобто це закон про мініс­терст­во! А реформа вищої освіти насамперед означає реформування самих університетів, які повинні стати автономними. Саме на університети треба перекласти відповідальність за якість підготовки фахівців, якість наукових досліджень, але водночас потрібно дати в руки певні інструменти, щоб ВНЗ могли розвиватися, диверсифікувати джерела надходження матеріальних ресурсів тощо.

— Як відомо, Могилянка підтримала альтернативний проект Закону «Про вищу освіту», поданий представником президента України у Верховній Раді Юрієм Мірошниченком. Академічна автономія в ньому — ключова концепція…

— Саме тому ми вважаємо, що це найкращий проект у наших умовах, незважаючи на певні його недоліки.

У міністерському законопроекті академічна автономія перекреслюється повністю через поняття державної складової змісту освіти, нерозуміння принципу вибірковості предметів і самостійного формування студентом власної траєкторії навчання, унеможливлення міждисциплінарних програм, імітацію сучасних академічних норм і стандартів (пострадянські аспірантури пропонується просто перейменувати на PhD програми). Метою Дмитра Табачника є зупинити процеси європейської інтеграції української освіти. Це дивно і неперспективно. Нашому міністрові імпонує пострадянський простір з його відсталістю і корумпованістю. Україні ж потрібні найкращі світові зразки. Лише за умови інтеграції в єдиний європейський простір вищої освіти ми зможемо стати сильними конкурентами. Для цього необхідне знання анг­лійської мови і розвиток наукової складової університетів, щоб навчальний процес організовувався навколо наукових досліджень. Для нас важливі ринок, конкуренція і взаємодія. Ми маємо по-справж­ньому відкритися світові й відмовитися від самоізоляції.

— На цьому тижні на сайті МОНМС вивісили для громадського обговорення проект Умов прийому до вищих нав­чальних закладів у 2012 році. Цей документ разом із проектом закону «Про вищу освіту» мають обговорити на Все­укра­їнському з’їзді працівників освіти, який відбудеться
28 жовтня. Яке ваше враження від цього проекту?

— Цей документ викликає велике занепокоєння. Зокрема через прагнення ліквідувати онлайнову систему «Конкурс», що добре себе зарекомендувала. Дедалі більша кількість абітурієнтів опиняється поза ЗНО, яке у свою чергу дедалі більше маргіналізується. Дедалі більше залежить від спеціальних дозволів МОНМС. Відбувається «закручування гайок», дедалі більше утверджуються авторитарні принципи державного управління у вищій освіті.

— Останнім часом на Могилянку чиниться неабиякий тиск. Через догану, оголошену вам Дмитром Табачником, трудовий колектив університету навіть був змушений звернутися до президента України зі спеціальним зверненням, у якому дії міністра характеризуються як «політизовані, такі, що готують ґрунт для нав’язування «своєї людини» на посаду президента НаУКМА».

А от якби Києво-Могилянська академія була приватним ВНЗ (як Український католицький університет), можливо, такої колотнечі не було б? Чи не розглядали засновники університету такий варіант?

— Якби НаУКМА був приватним ВНЗ, ми мали б повністю сплачувати оренду за історичні будівлі, якими користуємося. Адже Могилянка знаходиться на власній історичній території. Якби НаУКМА був приватним університетом і не мав держзамовлення, сьогодні могли б приймати на навчання тільки тих, хто в змозі заплатити. Але ми розуміємо, що дуже часто саме ті, хто не має грошей на оплату навчання, виявляються здібними студентами, тому й боремося за державне замовлення. Воно зараз виступає вкрай важливим інструментом соціального захисту, без якого не можна обій­тися. В наш час говорити про те, щоб Могилянка не була державним ВНЗ, означає перебувати дуже далеко від реалій. Ми йдемо шляхом боротьби за університетську автономію, насамперед академічну, а також фінансову, вважаємо, що університет не повинен пок­ла­датися тільки на державний бюд­жет, він має займатися фандрайзингом, знаходити ресурси для розвитку, але для цього потрібні інструменти, насамперед законодавчі, яких зараз, на жаль, немає. Тобто, на мою думку, коли в Україні правила гри будуть прозорими, буде запроваджено університетську автономію, форма власності не буде дуже принциповою. Всі ми братимемо участь у цивілізованій конкуренції.

— Теперішнє керівництво міністерства колись зміниться, але залишаться певні «вічні» проблеми. Що доведеться вирішувати наступним очільникам освіти і науки?

— Проблем багато. Головне, на мою думку, — яким буде новий закон «Про вищу освіту». Адже він визначатиме, в якому напрямку ми розвиватимемося у найближчому майбутньому. Хотів би наголосити, що тут ми маємо відійти від принципів політичної доцільності чи якихось партійних інтересів. Освітня проблематика має об’єд­нати всіх, хоч би до якої б фракції чи політичної сили не належали народні депутати, які розглядатимуть проект нового закону. Треба дивитися на ці речі виключно з професійної точки зору.

Кожен міністр, який приходить на посаду, хоч би що він робив, називає це реформами. Хоча дуже часто реформування освіти — це геть інше. Запровадження університетської автономії, інтеграція академічної науки й університетської освіти, англійська мова — ось мінімальний набір того, що можна називати реформами, все інше — броунівський рух усередині системи, який не спричиняє докорінних змін. Головне завдання Міносвіти — створити умови, в яких був би можливий об’єктивний контроль за якістю освіти. Міністерство має організувати процес, а не підміняти власними поглядами думку роботодавців та експертів.

Також слід зазначити, що жодні суттєві реформи в освіті неможливі на рівні міністерства. Ніякий найпрогресивніший міністр сам провести реформи не зможе, йому для цього бракуватиме повноважень і ресурсів. Потрібна злагоджена політика президента, парламенту, уряду, що спиралася б на підтримку широкої громадськості. Громадськість сплачує податки, вона має право знати, що відбувається в освітній галузі. Тому для реформ потрібна свобода слова, активна і професійна журналістика. Насамперед — для поширення правдивої інформації та формування громадської думки.

Адреса матеріалу: http://dt.ua/articles/87971