30 квітня я мав велику приємність обідати з відомим британським істориком Норманом Дейвісом у La Trobe University (Мельбурн, Австралія). Справжній живий класик виявився людиною надзвичайно чемною і доброзичливою, націленою на уважне слухання співрозмовника. Формулюючи думку, Норман Дейвіс ніяким чином не зазіхав на «остаточну істинність» власних суджень. Розмова спонукала замислитися над вічним питанням співвідношення об’єктивності та суб’єктивності в історичних дослідженнях.
Як на мене, автор книги «Європа. Історія» більше схильний не до теоретизування, а до інтелектуальної гри, в якій при потребі можна спробувати відшукати різноманітні теоретичні концепти. Він обережно висловлювався про терміни, боячись, очевидно, потрапити під їхню «владу» як під певне маркування. Безумовно, ця гра суголосна принципові плідної розмови. Однак професор Дейвіс не погодився з твердженням, що історик через свої твори спілкується з іншими істориками. Радше він пам’ятає про своїх читачів і прагне бути зрозумілим у першу чергу для них.
Норман Дейвіс не вірить в об’єктивну історію, оскільки історик не може домогтися такого роду результатів. Наіронізувавшись вдосталь над сумнівністю такого явища, як «методологія історичної науки», він сказав, що намагається натомість «вивчати різний досвід». Я утримався від спекулятивного перепитування стосовно близькості цієї стратегії до принципів любої мені філософської герменевтики. Тому дозволю собі висловити припущення, що значною мірою його розуміння досвіду наближається до поняття дискурсу: різні досвіди включають у себе різні джерельні наповнення, вихідні позиції, певну емоційну та ідеологічну спрямованість й відповідну стилістику суджень.
Проте досвід у цьому розумінні передбачає не так «владу дискурсу», як наявність певних суб’єктивних тверджень, що належать живим людям, які мають власні преференції, емоції, можуть помилятися тощо. Найвірогідніше, що це поняття досвіду пов’язане не просто з життям як інтелектуальним проектом, а власне з проживанням, гайдеґґерівським мешканням людини, з досвіду якого і виростають посутні судження. Тобто такий досвід може бути екстрапольованим як на певну людину, так і на цілу традицію. Тут же постають загрози різноманітних спекуляцій на кшталт про який саме досвід йдеться, ким, у який спосіб і за яких умов він може бути систематизований та ін.
Тому варто навести приклад суб’єктивізму Нормана Дейвіса і навпаки, його об’єктивізму. Він не приховує роль власної дружини у формуванні власних дослідницьких зацікавлень, іноді жартома переадресовуючи питання до неї, оскільки вона «краще поінформована». Критичне мислення також є свідченням суб’єктивізму, оскільки воно завжди індивідуальне й особистісно відповідальне. До речі, у цьому сенсі воно принципово заперечує релятивізм. Критичне мислення уможливлює внутрішню переконаність у згоді чи, навпаки, незгоді з певним твердженням.
Якщо ми припустимо, що це може підтверджувати суб’єктивістський компонент стратегії професора Дейвіса, то його твердження про відмінне «емоційне» ставлення західної публіки до Голокосту з одного боку (це щось безумовно лякаюче і лихе, оскільки пов’язане з нацизмом, який був ворогом Заходу) та Голодомору й ГУЛАГу – з іншого (це щось значно легше для усвідомлення, оскільки дається взнаки довготривала пропаганда про Сталіна як «великого антифашиста» і союзника Заходу), свідчить про прагнення історика знайти таку собі «серединну справедливість», а тому – про його певний об’єктивізм.
Таким чином, можна спробувати окреслити дослідницьку настанову Нормана Дейвіса як значною мірою етичну – з погляду поваги до інших досвідів і суджень. Відтак метою історика буде знаходження відповідного балансу між цими судженнями, що спирається на критичне мислення і здоровий глузд. Тоді цей баланс буде суголосний ідеї справедливості, що виступає синонімом істини. Однак саме історичне дослідження набуватиме сенсу й важливості лише тоді, коли воно буде суб’єктивним, цікавим, таким, що випливатиме з адекватного розуміння досліджуваних досвідів, а отже буде пов’язане з неповторною авторською індивідуальністю і стилем.