Інтерв’ю для газети «Голос України»
Після призначення нового уряду поновилися дискусії про майбутнє вітчизняної освіти. Приміром, віце-прем`єр з гуманітарних питань Володимир Семиноженко, відповідаючи на запитання про пріоритети в освітній галузі, зазначив, що «Болонська система в українському прочитанні ускладнює систему освіти, а результат її впровадження не відповідає гаслам, під якими ці реформи проводилися». Прояснити ситуацію із запровадженням в Україні принципів Болонської декларації ми попросили президента Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергія КВІТА котрий 11 березня брав участь у Віденській конференції Асоціації європейських університетів, учасники якої обговорили підсумки десяти років Болонського процесу.
— Сергію Мироновичу, Болонський процес передбачає створення єдиного європейського простору вищої освіти. Якими є здобутки українських університетів, і, зокрема, Києво-Могилянської академії на цьому шляху?
— Мушу констатувати, що під час присвяченої темі Болонського процесу конференції Україна взагалі не фігурувала, оскільки протягом зазначеного періоду у нас взагалі жодних реформ у цьому напрямі не відбувалося. На жаль, весь Болонський процес в Україні далі розмов не йде. Поки я був у Відні, в Києві змінився уряд, тож усі професійні питання так чи інакше висвітлюються у політичній та партійній площині. У зв’язку з цим хотів би нагадати, що забезпечення життєдіяльності та конкурентоспроможності держави на міжнародній арені
— це завдання усіх без винятку політиків, державних службовців та експертів. Однак до 2010 року ми так і не спромоглися ухвалити новий закон про вищу освіту, який відбивав би сучасні тенденції розвитку науки і освіти та робив би взаємозрозумілою західну й українську освітні системи. Не дивно, що якість освіти та рівень наукових досліджень в Україні продовжують падати. Очевидно, що якщо й далі ховатимемося від змін та не дбатимемо про своє, то, відповідно, й далі інвестуватимемо в чуже. Це відбувається двома шляхами: по-перше, — через кращих випускників українських вишів, які не можуть зробити наукової чи професійної кар’єри у себе вдома, а тому продовжують своє вдосконалення за кордоном, та, по-друге, — через придбання закордонних технологій, які могли б бути розроблені в Україні.
— Приєднанням до Болонського процесу Україна задекларувала прагнення підвищити конкурентоспроможність вітчизняної освіти. Аналогічним було й завдання європейських держав, котрі також хотіли повернути на належний рівень дещо підупалий престиж європейської вищої школи.
— Головною причиною Болонського процесу стало бажання країн Євросоюзу підвищити конкурентність європейської освіти насамперед порівняно зі Сполученими Штатами Америки. А для цього потрібно було об’єднати зусилля, узгодити функціонування національних освітніх систем та збільшити ресурсні можливості європейських університетів, які значно програють американським в обсягах фінансування. Сьогодні традиційне для Європи державне патронування університетів зменшується, диверсифікуються джерела надходження коштів для оновлення матеріально-технічної бази, проведення сучасних наукових досліджень, підтримки гідного рівня зарплат викладачів і співробітників. Та й загалом вища освіта лібералізується, а стосунки у ній стають все більш ринковими, бо існують об’єктивні вимоги конкуренції, якості, національної безпеки. Тому виступати проти реалізації принципів Болонського процесу в Україні можуть лише ті, хто хоче зафіксувати нашу державу в анемічному пострадянському стані. У зв’язку з цим хочу особливо наголосити, що Україна до цих реформ ще навіть не підступалась. Якщо вести мову про якесь «українське прочитання», то досі ми головним чином зосереджувалися на вторинних формальних ознаках та риторичному процесі, який нікуди не веде.
— Якщо відкинути не підкріплену справами «болонську риторику», то якими є основні європейські виклики для української освіти? Адже в Європі, на відміну від нас, не тільки говорять, а й роблять.
— Я хотів би згадати ті питання з Віденської конференції, які також важливі для українського контексту. Одним з першочергових завдань є потреба підвищення статусу бакалаврського рівня освіти, причому рівень бакалаврату розглядається як самодостатній, що не вимагає від студента обов’язкового продовження навчання на наступному, магістерському циклі. Далі — питання запровадження самодостатньої системи навчання протягом усього життя (lіfelong learnіng). Вона повинна всебічно обслуговувати потреби суспільства, а не залишатися лише додатковою освітньою можливістю, бо бурхливий технологічний розвиток засвідчує тепер недостатність лише однієї вищої освіти. Зокрема, під час конференції йшлося про те, що «друга технологічна революція» створює нові якісні можливості для розвитку дистанційного навчання.
Наступна проблема — розширення так званої вертикальної мобільності, тобто можливості переходу студента з одного університету до іншого в різних країнах разом із завершенням одного циклу освіти і початком наступного (бакалаврський — магістерський — докторський). Нині у країнах Євросоюзу більше поширена горизонтальна мобільність, коли студенти продовжують навчання в різних університетах на якомусь одному освітньому рівні, що зумовлено наявністю спеціальних загальноєвропейських програм фінансування. Тож збільшення мобільності — це одне з ключових завдань Болонського процесу. На жаль, Україна не бере в цьому процесі інституційної участі, перекладаючи згадану проблему на самих студентів. Мовляв, найздібніші «прорвуться» самі, а іншим це просто не потрібно. Також наша держава не подужала створити трициклову систему освіти, а отже, не виконала своїх болонських зобов’язань до 2010 року. А Києво-Могилянська академія, в якій уже другий рік працює єдина в Україні Докторська школа західного зразка із структурованими PhD-програмами, досі не може її легалізувати. Так само Болонський процес, як взагалі сучасна наука і вища освіта, просто неможливі без знання англійської мови. Причому володіти нею на належному для участі у навчальному процесі рівні повинні уже абітурієнти. Якщо ми цього не зрозуміємо — Україна залишиться на узбіччі глобального розвитку. І, нарешті, процес навчання має бути «студентоцентричним», тобто слід відмовлятися від монологічних й створювати діалогічні форми навчання, де студент виступав би активним співтворцем, а не пасивним сприймачем нового знання. А для цього потрібно змінювати зміст навчальних програм, розвивати нові форми контролю якості навчання і викладання.
— У цій системі важливе місце мають посідати дослідницькі університети, головним принципом яких є нероздільність науки та освіти.
— Роль Болонського процесу оцінювалася також у площині підкреслення європейської ідентичності, впізнаваності європейських ВНЗ на глобальному ринку. І особливі завдання тут покладаються саме на дослідницькі університети. Недарма й назва найновішого видання Асоціації європейських університетів «Research for Іnnovatіons» (2010, Лондон—Париж— Женева) перекладається як «Дослідження для інновацій». Причому природа дослідницьких університетів швидко змінюється разом з розвитком форм університетського управління, поглибленням автономії, взаємодією із суспільством, співпрацею з бізнесом, подальшою глобалізацією вищої освіти. Якщо в історичній ретроспективі головні завдання університетів визначалися за ланцюжком: надання освіти — проведення наукових досліджень — інновації, то сьогодні йдеться вже про відкриту науку та відкриті інновації. Окремо розглядаються технологічні й суспільні інновації на місцевому, національному, глобальному рівнях. Важливо, що уряди вважаються агентами інновацій в науці та освіті, а індустрія — їхнім каталізатором.
— Отже, повертаючись до українських реалій, якщо на практиці Болонський процес фактично не розпочинався, то яким є стан вітчизняної освіти?
— Для України в силі залишається питання, чи хочемо ми взагалі мати сучасні якісні університети. Загрозливий стан матеріально-технічної бази, неадекватна інфраструктура наукових досліджень, відсталість форм і методів викладання, повна відсутність автономії нагадують нам про те, що повсякчасне падіння якості і конкурентоспроможності вітчизняних університетів не може тривати вічно. Система вищої освіти наближається до точки саморуйнування, коли вона не зможе навіть вирішувати завдання відтворення кваліфікованих кадрів. Гасло Асоціації європейських університетів звучить так: «Сильні університети — для сильної Європи». Такі університети потрібні і для сильної України.
Розмовляв Сергій ЛАВРЕНЮК