17 травня у Києво-Могилянській академії відбувся підпільний захід п.н. «День мовчання», приурочений до Міжнародного дня боротьби з гомофобією та трансфобією. Чому підпільний? Тому що він був організований всупереч усім усталеним правилам проведення публічних заходів. Учасники цієї акції повинні були заклеїти собі рот скотчем на знак протесту проти замовчування дискримінації лесбійок, геїв, бісексуальних та трансгендерних людей. Метою заходу було ствердження толерантності у суспільстві у ставленні до осіб, які почувають себе меншинами. Подібним чином привертається увага до будь-яких форм дискримінації, як-от ВІЛ-інфікованих людей, різноманітних расових, релігійних та інших меншин.
Що ж пішло не так? За звітом прес-центру НаУКМА, із 42 публікацій у медіа, лише одна має нейтральний, тобто невульгарний характер. Це означає, що всі інші згадки, повідомляючи про День мовчання, зосереджуються на взаємознищенні ідеологічних противників, або й просто узагальнюють ситуацію в такий спосіб, що в цьому університеті навчаються «націоналісти і підараси». Для того, щоб зрозуміти, чому сталося так, що деклароване прагнення захистити певні категорії меншин, фактично перетворилося на злорадне жбурляння звинуваченнями один в одного, потрібно звернути увагу на наступне.
По-перше, згадана акція не може розглядатися поза контекстом попередніх подій, коли невелике, але згуртоване середовище однодумців діє за відомим принципом: «Хто не з нами, той проти нас». За таких умов декларована позитивна мета тих чи інших заходів фактично перетворюється на засіб створення конфліктної ситуації з метою привернути до себе увагу, а тому призводить до протилежних, а саме негативних наслідків.
По-друге, ця діяльність відбувається в ореолі альтернативності, андеграунду, неофіційності і навіть підпілля, супроводжуючись ігноруванням чинних для всіх правил, неповагою до колег, прикриванням своєї діяльності назвами кількох різних організацій чи осіб з метою уникнення відповідальності, введенням в оману громадськості, перекручуванням висловлювань і думок своїх опонентів та їх публічної дискредитації.
По-третє, концепція такої діяльності ґрунтується на принципах функціонування активної меншості, яка намагається навернути у свою квазі-віру більшість. Подібним чином здійснювалися революції у Франції кінця ХVIII ст. та у Росії початку ХХ ст.
По-четверте, ця діяльність супроводжується створенням надзвичайно негативного інформаційного поля про НаУКМА, спонукаючи публіку до запитання: «Що в них там відбувається»? Хоч з іншого боку, справді поліфонічне середовище може продукувати дискусійні думки. Але тоді воно повинно давати раду різного розу аномаліям, даючи відповіді на гостро поставлені запитання.
Звернімо увагу на концептуальні протиріччя у сучасних радикальних студентських рухах, які іноді називають себе «новими лівими» (назви можуть відрізнятися). На загал, формування сучасних українських лівих – це позитивне явище, оскільки досі лівий спектр українського політикуму представлений комуністами (уламками фашистської імперської організації КПРС) та соціалістами (продуктами українських колгоспів). «Нові ліві» тяжіють до т.зв. Критичної теорії. Відданість традиціям Франкфуртської школи повинна сприяти різноманіттю думок, проте пострадянські соціально-психологічні реалії сучасної України пов’язані з протилежними проявами, такими, як нетерпимість і схильність до формування образу ворога. Мовляв, праві погані, бо вони просто праві, а ліберали погані, бо вони дають право на існування правим. Відтак всі, хто не згоден з лівими, заслуговують на тавро фашиста.
Має місце також некритичне прочитання джерел й подекуди нерозуміння походження та ролі лівих рухів в українській історії. Першим пропагандистом соціалізму в нас був Драгоманов, який міркував таким чином: «З чим українська інтелігенція може звернутися до своєї нації, яка перебуває в колоніальній залежності й розвивається з неповною соціальною структурою? Лише із соціалістичними ідеями, пов’язавши соціальне визволення з національним». Однією з головних заслуг Драгоманова було втягнення Франка в українські справи, який до того починав як москвофіл. На сайтах “нових лівих” цитуються чомусь лише марксистські праці Франка, тоді як після публікації «Самостійної України» Міхновського той дав цілий ряд першорядних праць націоналістичного (національно-визвольного) характеру.
«Новими лівими» підкреслюється, що Фуко був комуністом, мовляв, французький комуніст – зовсім інакший, ніж радянський. Тут варто вчитатися в історію вступу і виходу з Мішеля Фуко з лав комуністичної партії в його власній, надзвичайно іронічній інтерпретації. Автор концепції публічної сфери Габермас, одержуючи премію ім. Бруно Крайського у 2006 р., веде мову про європейські цінності (риторика раніше притаманна лише правим), розкриваючи роль інтелектуала в нових умовах сучасних інформаційних технологій та глобалізації.
Бракує розуміння того, що український дискурс в постколоніальних умовах досі залишається альтернативним, а не домінуючим. Тут варто відзначити подібність антиглобалістських висловлювань правого українця Ярослава Дашкевича та лівого американця Чомського. Також сучасні студентські рухи в США та Західній Європі проти комерціалізації освіти не переносяться безпосередньо на український ґрунт. Оскільки перетворення освіти на товар відбулося на наших теренах набагато раніше, ще за часів СРСР, – через створення системи тотального хабарництва, коли зникає межа між доходом і прибутком.
Критичний перегляд цих тез дозволяє виявити певні закономірності, а саме, що як колись Іван Франко, так і тепер антиглобалісти вказують на небезпеку нехтування інтересами суверенних держав, оскільки саме вони забезпечують належне функціонування демократичних інституцій та публічної сфери. Тут же варто згадати історію Петлюри й Пілсудського. На відміну від першого, який фатально довго затримався на поїзді «понаднаціонального» соціалізму, втративши час для боротьби за українську державність, другий (за його власним висловом) вийшов із цього потягу на зупинці «Польща».
Повертаючись до питання провалу акції «День мовчання», відзначимо:
1. Києво-Могилянська академія являє собою не проекцію домінуючого владного дискурсу, а самоцінний дискурс свободи, метою якого забезпечити універсальність самовираження, пізнання і розуміння. Тому вона виступає особливою цінністю для всіх членів могилянської громади.
2. Агресивне пропагування субкультур, яке насправді обертається проти самих субкультур і меншин, провокування ідеологічних протистоянь сприймається у Могилянці як технологія заперечення українського дискурсу, що на сьогоднішній день, на жаль, не стільки виборює владу в Україні, як бореться за виживання, а тому викликає гостру реакцію заперечення.
3. Толерантність до іншого ніколи не ставилася під сумнів у НаУКМА, тому що ідея diversity – це те, на чому ми стоїмо. Адже в нас працюють і навчаються люди з різними поглядами, різних національностей, рас і релігій.
4. У Могилянці функціонує біля 30 студентських організацій і ніхто з них не розглядає власну проблематику в якості “лакмусовго папірця» на лояльність, тому що відданість власному порядку дозволяє мати власну вільну поліфонічну систему, де кожен має свій голос і своє право. Таку систему, як Києво-Могилянська академія. Таку, якою може бути українська держава.