Під час поїздки до Канади на запрошення Ліґи українців Канади у грудні 2019 р. я зокрема вивчав особливості процесів акредитації та обговорював нові можливі проекти для України. Програма передбачала надзвичайно цікаві зустрічі в університетах Торонто, Манітоби, Вінніпегу, Альберти та МакЮена (Едмонтон). Також з міністром освіти Манітоби п. Ральфом Ейлером та президентом Canadian Bureau for International Education п. Ларисою Бецо (Оттава).
Канадський досвід насамперед заохочує ініціативу всіх стейкхолдерів, які мають відношення до забезпечення якості вищої освіти. З певного погляду він також виглядає дуже помічним у ствердженні партнерських стосунків між організаціями, що проводять акредитацію, – та закладами вищої освіти. Ініціативність університетів у переглядах своїх освітніх програм та внутрішньому забезпеченні якості зближується із завданнями чинників зовнішнього забезпечення якості.
Якщо європейська практика акредитації спирається на чіткі легальні процедури, обов’язкові як для спеціалізованих акредитаційних агентств, так і для самих університетів, натомість канадські підходи дуже децентралізовані. Вони різняться не лише від провінції до провінції, але також від університету до університету. Поруч з тим, уся канадська система забезпечення якості вищої освіти внутрішньо впорядкована і збалансована.
В Канаді, як і в Німеччині, кожна провінція (відповідно – кожна земля) має власне міністерство освіти. Однак, на відміну від Німеччини, де існує федеральна Акредитаційна рада, що приймає рішення після проведення експертизи незалежними агентствами, які входять до EQAR, в Канаді система акредитації є відповідальністю провінційних урядів.
Загальнонаціональні стандарти якості в Канаді підтримуються різноманітними асоціаціями. Так, Асоціація акредитаційних агентств (The Association of Accrediting Agencies of Canada) діє як національна мережа організацій, пов’язаних з вищою освітою: https://www.canadaeducation.info/higher-education/accrediting-agencies.html
У процесі акредитації беруть участь професійні асоціації: https://www.canadaeducation.info/education-system/accrediting-agencies-in-canada.html Вони підтверджують, що студенти, підготовлені певними освітніми програмами та університетами, відповідають вимогам їхніх галузей і професій.
Метою Асоціації канадських університетів “Universities Canada” є не акредитація як така, а координація університетських політик, управлінських практик, визначення напрямів розвитку вищої освіти: https://www.univcan.ca/ Хоч членство в цій асоціації також є свідченням належної якості інституції, що надає вищу освіту.
“Universities Canada” розробила політику забезпечення якості для всіх своїх членів. Вона зокрема включає в себе необхідність залучення внутрішніх та зовнішніх експертів (у т.ч. міжнародних, хоч це не є обов’язковим), студентів, викладачів та співробітників для періодичного перегляду освітніх програм з метою забезпечення їхньої якості. Також для рецензування можуть залучатися випускники цих програм і представники місцевих громад. Важливо, що головні принципи забезпечення якості та результати процесу акредитації мають бути доступними для громадськості.
В університеті Альберти група зовнішніх рецензентів зазвичай складається з 4 членів (двоє експертів з подібних освітніх програм з інших університетів, один міжнародний експерт, а також один свій фахівець, добре обізнаний у формальних процедурах). Цікаво, що будь-який рецензент може відхилятися від узвичаєних процедур, пропонуючи ідеї та підходи, популярні в їхніх закладах вищої освіти. Такий обмін в підсумку збагачує розуміння забезпечення якості.
Кожен університет окремо розробляє внутрішню політику стосовно перегляду освітніх програм. Наприклад, тут описані відповідні процедури університету Манітоби: https://umanitoba.ca/admin/governance/governing_documents/academic/364.html
Як і в Україні, вони включають у себе підготовку звіту самооцінювання програми, зовнішню оцінку цього звіту (рецензування), можливість для університету зробити власний відгук за зовнішню рецензію. Однак чи не найбільш зацікавленою ланкою вступає керівництво самого університету.
В Альберті результати внутрішнього самооцінювання і зовнішнього рецензування освітніх програм потрапляють до провінційної Ради з якості (Campus Alberta Quality Council): https://caqc.alberta.ca/ У свою чергу, вона також пропонує рекомендації для всіх необхідних процедур (Handbook): https://caqc.alberta.ca/handbook/ Результати таких внутрішніх оглядів часто враховуються при визначенні видів і обсягів державного фінансування.
У деяких провінціях, наприклад, в Онтаріо та Британській Колумбії, існують спеціальні урядові структури, що відповідають за акредитацію. В інших, таких, як Манітоба, подібних організацій немає. Так само, там не існує звичної для нас процедури ліцензування. Якщо університетові Манітоби потрібно відкрити нову освітню програму, він звертається до свого провінційного уряду по дозвіл. Уряд довіряє університетові і знає про стан справ у ньому.
На провінційному рівні існують спеціальні законодавчі Акти про кожен університет, а також у Наглядовій раді університетів обов’язково присутній представник від уряду. Іноді (наприклад, в Альберті) уряд затверджує голову Наглядової ради (Board of Governers). Також значна частина фінансування (у Манітобі – до 50 %) надходить від провінційного уряду.
У провінції Онтаріо існують як Міністерство вищої освіти (Ministry of Colleges and Universities): http://www.tcu.gov.on.ca/pepg/, так і спеціальна Рада із забезпечення якості вищої освіти (Higher Education Quality Council of Ontario): http://www.heqco.ca/en-CA/Pages/Home.aspx
Звертає на себе увагу прагнення одержати зовнішню оцінку своєї діяльності не лише з боку освітніх програм, але також самою Радою із забезпечення якості вищої освіти: http://www.heqco.ca/SiteCollectionDocuments/Whitehead%20Review.pdf Тобто в канадській академічній системі практикується свого роду перехресне рецензування. Тут немає «недоторканних» організацій.
Університети Онтаріо мають Раду університетів Онтаріо (Council of Ontario Universities): https://cou.ca. Її діяльність спрямована на взаємодію між закладами вищої освіти між собою, а також на лобіювання їхніх інтересів у провінційному уряді з метою забезпечення виконання освітньої місії.
Тут також існує незалежна від університетів та уряду Рада із забезпечення якості університетів Онтаріо (Ontario Universities Council on Quality Assurance): https://oucqa.ca Вона формує рекомендації для уряду стосовно вимог до процесів акредитації та забезпечення якості, а також щодо державного фінансування академічних програм. Зокрема вона розробила надзвичайно детальний опис процесів забезпечення якості для університетів Онтаріо (Quality Assurance Framework): https://oucqa.ca/resources-publications/quality-assurance-framework/
Згідно з існуючою в Канаді практикою, університет Торонто розроблив власну політику і процедури забезпечення якості: https://www.vpacademic.utoronto.ca/quality–assurance В університеті Торонто існує докладний збірник настанов з перегляду і оновлення освітніх програм (A Guide to Curriculum Renewal at the University of Toronto): https://teaching.utoronto.ca/wp-content/uploads/2017/04/A-Guide-to-Curriculum-Renewal-at-the-University-of-Toronto-2017.pdf
В Канадських університетах немає обов’язкових регулярних студентських опитувань. Підходи до вивчення думки студентів різняться між собою. Якщо університет Альберти проводить опитування перед кожною сесією, то університет Манітоби робить лише це час від часу, зокрема під час акредитації.
Дуже важлива частина системи внутрішнього забезпечення якості, на яку звертається особлива увага, – це якість навчання і викладання. Ці питання входять до компетенції “Національного товариства навчання і викладання у вищій освіті (National society for learning and teaching in higher education): https://www.stlhe.ca/ Декан несе відповідальність за якість навчання і викладання на факультеті, голова департаменту – на своєму департаменті.
Критерії якості роботи викладача, як правило, включають якість його викладання, результати наукових досліджень, організаційні навантаження (community service) та результати студентських опитувань. Потім кожний викладач робить свій річний звіт згідно із цими критеріями, який далі оцінюється спеціальним Комітетом з навчання і викладання (Committee for teaching and learning). Від оцінок Комітету зрештою залежить зарплата викладача.
Якщо сьогодні канадська системи акредитації і забезпечення якості виглядає децентралізованою, такою,що розвивається “знизу догори”, треба розуміти, що вона створювалася значною мірою навпаки, “згори донизу”. Мова йде про глобальні виклики, у т.ч. пов’язані з рішеннями відповідних міжнародних організацій, а також з питаннями, висунутими на порядок денний рухом міжнародних студентів і необхідністю визнавати їхні здобутки.
Можливі підсумки для України:
1. Національне агентство повинно розвивати партнерські стосунки із закладами вищої освіти, заохочуючи їхню відповідальність за власну якість та ініціативність.
2. Національне агентство потребує зовнішнього міжнародного оцінювання, подібно до рецензії проф. Лії Вортам (США) на проект “Порядку скасування рішень спеціалізованих вчених рад”: https://naqa.gov.ua/wp-content/uploads/2019/12/NJ_Leah-Wortham_Report-with-Recs_on_Academic-Integrity_Dec-11_2019_UKR.pdf
3. При розробці концепції інституційної акредитації варто враховувати ініціативність українських закладів вищої освіти у забезпеченні якості навчання, викладання та освітніх програм, у т.ч. через систему незалежного рецензування.
4. Інтернаціоналізація університетів виступатиме одним з найважливіших критеріїв забезпечення їхньої якості.
5. Акредитація і внутрішнє забезпечення якості мають впливати на рівень фінансування закладів вищої освіти та заробітної платні викладачів і співробітників.
6. Професійні асоціації, по мірі збільшення їхньої авторитетності, повинні мати все більший вплив на акредитацію освітніх програм.