Університетська автономія та системна криза
Протидія запровадженню університетської автономії в Україні не носить організованого характеру . Тобто ніхто в принципі не проти. Ідея добра, гарно звучить. Але, з іншого боку, кому потрібні зайві проблеми? На заваді її здійсненню стоїть певний тип мислення, який століттями культивувався у провінційній Україні. Для того, щоб провести якісь реформи, мало цього хотіти, чи навіть дуже хотіти – в них потрібно мати органічну потребу. Українська державна система не має потреби ні в яких змінах з однієї простої причини: вона досі внутрішньо почуває себе частиною більшої системи, якою був СРСР. Попри наявну незалежницьку риторику, вона підсвідомо очікує, що за неї не лише візьме відповідальність, а й подумає хтось інший. Значною мірою звідси випливають сподівання на ЄЕП, Євросоюз чи НАТО. Із цією анахронічною вторинністю також пов ‘язане явище потрійних стандартів, коли людина говорить одне, думає інше, а вчиняє залежно від ситуації.
З погляду функціонування цілої системи найбільше за-непокоєння викликає нова пострадянська якість несамо-достатності. Понад двадцять років (від горбачовської перебудови) Україна перебуває в стані «трансформації» і має «перехідний» статус. Слово «перехід» передбачає рух з однієї точки в іншу, або ж саму динаміку, протилежну статичному способу існування. У нашому ж разі мова йде про рух , метою якого є ухиляння від будь-якого руху. Ми звертаємо увагу на алгоритм розвитку сучасного університету тому, що саме ця інституція вважається сьогодні джерелом ідей і технологій для суспільного та економічного розвитку. Необхідно дати собі звіт, в якому стані перебуває сучасна Україна. Тобто вийти за межі постімперської парадигми, яка зокрема включає в себе ідентифікацію зі здобутками радянської науки. Це дійсно була конкурентоспроможна наука. Поруч із вищою освітою, вона добре забезпечувала потреби комуністичної системи. Але після 1991 р. з організаційного погляду не було запропоновано нічого принципово нового.
У XXI ст. Україна зовсім не має часу на роздуми, тим більше, на чергове коло руху за узвичаєною схемою національного відродження. Простір і час стискаються, всі процеси відбуваються надзвичайно швидко . Тепер суто технологічні ідеї, управлінські рішення та здатність інноваційно мислити стають частиною того, що ми називаємо національною ідеєю. Поруч з тим, метою сучасної української державної системи залишаються само-збереження та корупційні інтереси. В неї відсутній мотив суспільного служіння. Якщо ми спробуємо виявити алгоритм розвитку сучасного університету, то побачимо, що вища школа є тим, на що спирається суспільство в широкому, навіть глобальному значенні цього слова. Адже в сучасному світі неможливо жити окремо від інших і не конкуруючи з іншими. Неконкурентоспроможна система вмирає і стає частиною іншої, більш успішної та динамічної системи.
Перед тим, як перейти до розгляду цього алгоритму, зазначимо, що інноваційний характер університетів не входить у конфлікт з їхньою консервативною природою. Навпаки, міцні традиції є запорукою професійної ефективності. Британські учасники семінару з питань університетської автономії у Кембріджі у лютому 2006 р. підкреслювали: для того, щоб університет успішно розвивався, потрібні три речі – традиції , люди і довіра. Термін “університетська автономія” не часто вживається у фаховій літературі стосовно західних вищих навчальних закладів. Він фігурує головним чином для порівняння досвіду західних держав і тих країн, які висловлюють бажання мати сучасні університети. Вважається, що не існує іншого способу організації універси-тетського життя, окрім автономії. В Європі проблема уні-верситетської автономії розглядається переважно у контексті історичних традицій, або коли дослідники вбачають якусь загрозу для неї з від тих чи інших кроків національного уряду. У США більше ведеться мова про академічні свободи.
Контури глобального університету
Для того, щоб з’ясувати алгоритм університетського розвитку, спробуємо звернутися до фахової літератури, виданої у новому тисячолітті. Переважно спиратимемося на американський досвід, важливий для України з двох причин. По -перше, американські університети більше за інші почувають себе у глобальному контексті. По-друге, Українська держава усувається від вирішення проблем вітчизняної вищої освіти. Існують об’єктивні проблеми, як-от неможливість виділити належне бюджетне фінансування освітній галузі. Але водночас вона не хоче дозволити самим університетам дати собі раду. Тому ринковий досвід вищих навчальних закладів США може якнайкраще стати у пригоді.
Ірраціональна складова є тим, що відразу привертає увагу. Кожний університет являє собою втілення певної ідеальної інституції. Він існує там, де живе ідея університету, яка у свою чергу поєднується з академічними свободами. Концепт академіч-ної свободи – свобода досліджувати, експериментувати , висловлюватися, не зважаючи на догми офіційної влади, походить з Класичної Греції. Відзначається, що сьогодні всі вільні нації на Сході і Заході визнають академічну свободу основною засадою, на яку спираються навчання і дослідницька праця [2; 105]. Розвиток академічних свобод розглядається у тісному зв’язку з іншими демократичними цінностями, адже університет є частиною суспільства. Тому, потрапляючи до університету, людина виховується в атмосфері активної відповідальності за ціле суспільство.
«Президентська декларація про громадянську відповідальність вищої освіти» – одна з багатьох ініціатив академічної громади. У цьому разі йдеться про ініціативу президентів американських ВНЗ, яка була започаткована разом із представниками неурядових організацій та органів державної влади [6; 1]. Представники тих багатьох університетів, які підписалися, зобов’язуються просу-вати демократичні принципи і вірять, що їхні заклади й надалі залишатимуться архітекторами процвітаючої демократії. Найцікавішим є те, що сам документ складений не у деклара-тивній формі, а у вигляді запитань. Це означає, що президенти університетів, студенти, викладачі, адміністрація повинні постійно давати відповіді на питання про те, наскільки корпоративна культура, навчальний процес, розвиток студентської кар’єри, академічної громади тощо уможливлюють розвиток демокра-тичних цінностей в їхніх навчальних закладах. Чи культивуються такі цінності в самому університеті на рівні повсякденного життя? Той факт, що університет починається з усвідомлення певних ідеалів і розвивається завдяки ініціативі працюючих там інтелектуалів, сам по собі ще не зумовлює його суспільної ваги. Безумовно, звідти виходять фахівці, які через свою діяльність впливають на розвиток своїх країн. Але існує ще один важливий чинник суспільно-політичної впливовості університетів. До речі, він цілковито відсутній в Україні. Університети є великими інноваційними підприємствами. Внутрішня свобода підкріплю-ється економічною незалежністю. Станом на січень 2003 р. провідні американські ВНЗ мали такі ендавменти [2; 345]:
Вимоги ринку сьогодні багато в чому формують обличчя сучасних університетів, які посідають відчутне місце в економіці США. В американських університетах навчається близько 15 млн. студентів, що проживають у понад 3.900 кампусах. Вищі навчальні заклади завжди були помітним економічним чинником національної економіки. Для порівняння, на початку 13 ст. у Парижі мешкало 3.500 студентів у той час, як населення Парижа складало 150 тис. осіб. Від середини XX ст. ринкові норми переступили університетський поріг. Якщо у 1940-х pp. студенти ще не сприймалися адміністративним корпусом як клієнти, чи споживачі, що їм належить відповідна сатисфакція, то сьогодні ситуація докорінно змінилася і мова вже йде про освітній сервіс [2; 165].
Стає все більш помітним розрив між тими ВНЗ, які є чутливими до вимог ринку, й тими, що дотримуються традиційних форм освіти. Зауважується, що викладачі багатьох регіональних державних університетів витрачають багато часу для навчання магістрів ідеям великих мислителів і, як правило, не замислю-ються над потребою адаптувати навчальний процес до потреб студентів, які мають на меті одержати вищу освіту лише для пізнішого здобуття хорошої роботи. В американських умовах така “непрактичність” означає відмову від великого соціального запиту. Вища освіта стала масовою, багато університетів практично не здійснюють відбору. Як наслідок – мільйони першокурсників мають приблизне уявлення про владу мислення і дуже невеликий інтерес до інтелектуалізму як такого. У поєднанні з гедоністичним ставленням до життя це явище означається як національна ганьба і лихо [2; 174]. Тобто вимоги ринку можуть перетворюватися на загрози ринку.
Деякі нові університети випереджають своїх конкурентів через максимальну орієнтованість на потреби споживачів, пропо-нуючи нові форми одержання освіти. Найбільш яскравим прикладом успішних приватних коледжів та університетів, метою яких є одержання прибутку, є Університет Фінікса (University of Phoenix). Близько 80 % пропонованих тут курсів мають практич-ний ринковий характер і лише 20 % приділяється загальній освіті [2; 176]. Предмети викладаються у сконденсованому та скоро-ченому вигляді. Це виглядає привабливіше, ніж у традиційних університетах, які пропонують абітурієнтам “класичне” студентське життя – з власними дослідженнями, “розгорнутим” навчальним процесом, громадською діяльністю.
Останнім часом дуже зросли сили, спрямовані проти історичних форм університетської діяльності. Називаються такі проблеми: значна частина населення пов’язує своє життя з одержанням вищої освіти; стрімко зростають рівень знань та інформаційні потоки; професійний ухил домінує в програмах, які передбачають одержання наукового ступеня; комунікаційні технології революційно змінюють процеси викладання і навчання; студенти набувають статусу споживачів; проведені викладачами еспертизи виявляють збільшення матеріальної зацікавленості за одночасного зменшення професійної відповідальності; політика , бюрократія і тиск з боку груп спеціальних інтересів завдають
ударів університетам; фіскальний прес завдає шкоди всім, а особливо найбагатшим кампусам ; відбувається масовізація державних університетів, куди може потрапити практично кожен, хто має середню освіту. Ці чинники були актуальними вже в останній третині 20 ст. Оскільки необхідні зміни виходять за суто управлінський чи міністерський рівень, визнається, що зміст вищої освіти перебуває в процесі трансформації [2; 316].
У відповідь на виклики нового тисячоліття західні університети визнають потребу суттєвого реформування. З погляду універси-теського менеджменту, називаються вісім напрямків, які вимагають негайного покращення стану справ. По-перше, це поширення публічного визнання академічної праці. Академічне життя потребує більшого розуміння у суспільстві. Досягнення цієї мети можливе через налагодження широкого діалогу, включно з готовністю слухати і здатністю формулювати прагнення і потреби закладів вищої освіти для широкої публіки. Слід представляти їх у більш зрозумілий спосіб щодо досвіду тих людей, до кого звертається академічна громада. Ця розмова починається зі співпраці з тими, хто так чи інакше стикаються з академічним життям, – студентами, випускниками, працівни-ками, гостями, учасниками університетських заходів, потен-ційними донорами тощо.
По- друге, йдеться про краще розуміння потреб робочого місця, куди потраплятимуть випускники з університету. Потрібно долати розрив між академічним світом і світом праці. Академічна громада може одержати багато корисного від інтенсифікації діалогу з роботодавцями про знання та компетенції, необхідні для зростання їхніх організацій та підприємств. Натомість сьогодні відчувається істотна різниця між навчальним процесом у багатьох інституціях і потребами робочого місця. Налагодження плідного діалогу повинно зосереджуватися на глибшому розумінні того, що саме потрібно для досягнення успіху; на більш ефективних підходах до викладання і засвоєння цих знань і вмінь; на зближенні навчання, досліджень і праці на робочому місці.
По-третє, це становлення більш ефективного навчального процесу, особливо щодо з’ясування його цілей та оцінювання наслідків. Треба виробляти нові методи для відповідного моніторингу, створювати сприятливий клімат для більш гнучкого навчання студентів з будь-яких прийнятних джерел. Також дуже важливо перекласти місію університетів на мову конкретних індикаторів організаційних досягнень. Необхідно домогтися, щоб діяльність кожного члена академічної спільноти відповідала цим загальним прагненням. Це допоможе фокусувати сили і ресурси для ефективної роботи з реалізації цих цілей.
По-четверте, запровадження організаційної самоосвіти та постійної динаміки розвитку через інтенсифікацію щоденної діяльності. Організаційне планування, оцінювання та вдоскона-лення вимагають взаємної інтеграції. Треба вчитися один в одного, переймаючи кращий досвід від своїх колег. Мова йде як про академічну, так і про адміністративну та обслуговуючу складову. Поряд із визнанням унікальності кожного департа-менту, потрібно заохочувати вивчення, засвоєння і поширення в університетах найбільш ефективного внутрішнього досвіду між усіма підрозділами. Слід розробити способи адаптації таких позитивних змін. Усе це зрештою робиться заради підвищення якості освіти.
Наступне важливе завдання – узгодження риторики та реального стану корпоративної культури. Повага до індивідуаль-них відмінностей і колегіальності є сутнісними цінностями академічного життя. Кожна інституція плекає принципи взаємо-поваги та академічної співпраці. Але деякі проблеми потребують спеціальної уваги. Наприклад, має місце певний культурний розрив між якістю праці співробітників. Він ґрунтується на відмінностях у посадових ролях, дисципліні або певних відмін-ностях, пов’язаних з фахом. Тому важливо постійно вдосконалю-вати організаційні моделі в межах університету. Корпоративна культура, особливо та, що пов’язана з виконанням співробітником певного кола обов’язків на робочому місці, повинна розвиватися у взаємодії між викладачами, адміністрацією і групами персо-налу . Такого роду завдання спрямовані на створення сприятли-вого навчального середовища.
По-шосте, це визнання того факту, що кожний університетський працівник є вчителем. Потрібно зосередити увагу на студентському досвіді, який формується під час перебування в університеті. Навчання відбувається не лише під час навчального процесу. Кожен працівник через свої щоденні контакти зі студентами впливає на їхнє вдосконалення. Всі разом, викладачі й співробітники, є обличчям університету. Тому має велике значення, як вони щодня виконують свою роботу. Слід пам ‘ятати, що ми маємо справу з майбутніми поколіннями лікарів, учителів, інженерів, митців, управлінців, юристів і громадських діячів. Від усього колективу залежить, яким чином виглядатиме їхнє студентське життя і який навчальний досвід вони винесуть з університету.
По-сьоме, слід приділяти більше уваги і ресурсів лідерству. Це приваблювання, розвиток і підтримка видатних лідерів. Вони потрібні в усіх сферах і на всіх рівнях суспільного життя, включно із самими університетами. Цікаво, що в американському контексті ті підходи і заходи, які спрямовані академічними інституціями для визначення, відбору, підготовки та втримання лідерів, характеризуються як критично неадекватні. Стверджу-ється, що США потребують нової парадигми розвитку лідерства [7; 386]. Для цього потрібно створювати більше можливостей для їхнього зростання і заохочення.
По-восьме, вся університетська громада повинна постійно втримувати у полі зору ті широкі завдання, які визначаються місією кожного закладу. Із цього погляду вона прагне високої якості своєї праці. Мається на увазі взаємодія і взаємозалежність академічного життя, менеджменту і послуг, які поєднуються на рівні місії. Зростання академічного досвіду студентів безпосе-редньо залежить від професійного рівня адміністрації та персоналу, підтримки випускників, руху й мобілізації ресурсів для наукової та навчальної роботи, ефективності інфраструктури, зручності формальних процедур.
Наступним важливим блоком питань, після ринкових та управлінських викликів, надаються до розгляду проблеми академічної складової університетського життя, яке зосереджується головним чином на рівні викладацького колективу. У 1980-х pp. викладачі американських університетів були піддані різкій критиці за те, що не вписувалися у соціальний контекст усього суспільства. Ця критика спричинила велику кількість реформаторських ініціатив. Було розширене значення терміна schoolarship. Тепер це науковий зміст університетської діяльності, який спирається на дослідження, викладання, обслуговування, відкриття, інтеграцію та застосування знання. Запроваджене поняття презентації знань, яке включає в себе відкриття, розповсюдження і застосування. [ 1; 48]. Надзвичайно важливим є поняття інтеграції. Воно означає мультидисциплінарність та інтердисциплінарність різноманітних підходів до знання. Ідея інтеграції не нова, але за теперішніх умов вона добре відбиває особливості сучасного університету, що є конгломератом різноманітних центрів, лабораторій та інститутів. З інтеграцією пов’язаний термін «трансдисциплінарний», який окреслює нові форми інтерактивної співпраці. Він також означає більш глибокий синтез дисциплін та нові підходи до застосування. У наш час продукування нового знання в природничій, соціальній та культурній сферах відбувається принципово іншим чином. Навіть найменші штрихи є складними, переплетеними, різнорідними, нелінійними, зі зворотнім ефектом. Тому нові способи взаємодії є трансдисциплінарними та інтегративними, знаходячи відгук у теоретичних підставах, дослідницьких методах, практичних моделях. Як наслідок – змінюються і реформуються традиційні інституції, практики та узвичаєна політика [1; 49].
Сьогодні ми спостерігаємо революційні зміни у способах продукування знання. Пропонується така історична класифікація. Перший етап розпочитається з виникненням університетів у 12 ст. Другий етап , від 19 ст., означає розвиток університетів з відповідною організаційною структурою, орієнтованих на дослідження. Нарешті, третій етап пов’язаний з питаннями, на які немає чітких відповідей у наявних напрямах і спеціальностях. Вони зумовлюють появу і поширення структур, які підтримують інтегративну спрямованість schoolarship всередині університетів та поза їхніми межами, на національній та міжнародній арені. Тому потрібно з’ясувати нову роль викладачів у цих умовах [1; 50]. Відзначається, що інтеграція допомагає мобілізовувати необхідні ресурси, долати напруженість та антагонізм між компонентами потрійної місії американської вищої освіти, а саме, винахідливості у навчанні, відкриттях та застосуванні знання.
У США постійно йдеться про реформу вищої освіти, із чого можна зробити висновок , що це не лише реалізація якоїсь концепції, а до певної міри перманентний стан. Життя змінюється дуже швидко. Завдання університетів – не лише наздоганяти ці зміни, а передбачати і навіть проектувати їх. Увага значною мірою фокусується на дослідницьких університетах, через їхню особливу важливість для системи вищої освіти. Зауважується, що ці університети відтворюють і будують американське суспільство, яке ґрунтується на знанні. їхнє головне завдання – створювати і поширювати знання задля громадських інтересів. Вони відіграють найважливішу роль у технологічному, еконо-мічному та культурному розвитку США, оскільки готують американських лідерів, особливо вчених, інженерів, медиків та представників інших професій . Дослідження тут є найкращим Гарантом якості знання [10; 34].
Оскільки на рівні викладачів дослідження поєднуються з навчальним процесом, особливе занепокоєння викликає теперішня ізольованість викладацького складу [10; 54]. Необхідно враховувати зростання та складність дослідницького університету, відповідно корелюючи зміни в управлінських структурах і процесах. Натомість мають місце суттєві розбіжності у динаміці розвитку вищого рівня університетського управління порівняно з викладацьким рівнем. На робочих нарадах у кабінетах президентів і віце-президентів, як правило, йдеться про справи, що можуть вирішуватися в якійсь компанії, що займається комерцією або виробництвом. Головним чином, це управлінські проблеми: PR, контакти з урядом, аудит, придбання землі, поточні судові справи, спорт, фандрайзінг, маркетинг, розвиток гуртожитків тощо. Дуже рідко відбуваються серйозні дискусії з академічної проблематики. Але саме академічні проблеми залишаються серцем університету і основою його готовності обслуговувати найглибші проблеми студентів та суспільства в цілому [10; 163].
З причини такого відтискання академічного життя в тінь, викладачі залишаються ізольованими від тих стрімких змін, які стосуються університету в цілому. Вони займаються лише своєю професійною, тобто власне академічною діяльністю. З огляду на ідеали дослідницького університету, робиться висновок про необхідність корегування наголосів і пріоритетів. Одна з найважливіших проблем університетського управління полягає у бракові належної комунікації між викладачами та керівниками за часів великих викликів традиційним формам університетського управління. Демографічні, економічні та технологічні зміни останнього часу в нашому суспільстві формують нові запити й очікування [10; 165].
Викладацька ланка опиняється під тиском університетського керівництва з вимогою більше працювати і задовольняти потреби споживачів – студентів та їхніх батьків. Тобто ринковий підхід висуває на перший план сервіс, а власне академічну складову – на другий. Тому слід відновити принципи і практику участі в університетському управлінні викладацьких рад чи чогось подібного, що могло би представити академічний погляд, цінності та інтереси у прийнятті рішень на найвищих рівнях [10; 169].
Університети є традиційним місцем вільного публічного вислову не лише своїх професійних, а й суспільно-політичних поглядів, хоча для багатьох людей сьогодні важливішим є забезпечення власного добробуту, ніж піклування про їхні права і свободи. Відзначається, що в американському суспільстві зростає скептицизм і навіть ворожість у ставленні до освітньої системи на всіх рівнях . Вища освіта звинувачується у наданні притулку академікам, які є недостатньо патріотичними, зокрема безвідпові-дально насміхаються із західної цивілізації. В добу пост- 9/11 (після 11 вересня) така позиція може прирівнюватися до зради. Згадується “ганебна” радикальна спадщина 1960- х pp. У політичних обвинуваченнях університетського світу правими політиками фактично застосовується риторика холодної війни [3; 3].
Натомість освіта, як середня, так і вища, повинна рівною мірою бути пріоритетом для всіх без вийнятку політичних сил, тому що вона покликана вирішувати проблеми всього сус-пільства. Так, одразу після вторгнення в Ірак, згідно з досліджен-ням газети “The New York Times”, 42% американців вірили, що С.Хусейн несе пряму відповідальність за 9/11. CBS також визначило, що 55% американців вважали, що іракський лідер безпосередньо підтримував терористичну організацію Аль-Каїда. За даними газети “Washington Post”, у другу річницю 9/11 близько 70% американців продовжували вірити, що Ірак відіграв найбільшу роль у плануванні цих атак. Такі тези жодним чином не підтверджуються фактами, проте вони свідчать про кризу демократичної культури та педагогіки – формальної та неформальної – у публічній сфері. Ці твердження не впали з неба, вони були висловлені офіційними особами і некритично поширені мас-медіа [3; 4-5].
Лунає заклик “повернути назад” вищу освіту. Термін “take back” вживається у контексті проблем політичної культури. Проте він не означає звернення до будь-якої ідеології, навіть дуже прогресивної, що її повинен сповідувати університет. Головне – відкрити університет для найширшого спектру дебатів. “Таке back” є нічим іншим, як поверненням до ідеї університету. Це етичний заклик до викладачів, батьків, студентів та громадськості дивитися на вищу освіту як на демократичну публічну сферу, де навчання не плутається з пропагандою, де захищений здоровий глузд, де шануються розуміння, діалог і критичне мислення. Вища освіта у такому прочитанні пов’язана з незалежністю суджень і свободою дій [3; 11-12]. Віднайдення шляху більш людяного майбутнього означає не лише захист вищої освіти як демократич-ної публічної сфери. Це передбачає створення такої атмосфери, в якій молоді люди бачили б себе одночасно науковцями й активними громадянами, готовими пов’язати свої дослідження та навчання з вирішенням різноманітних суспільних викликів, а також з виробленням нового баченння того, чим університет міг би бути і чим суспільство могло би стати [3; 248].
Знову й знову відзначається необхідність зміцнення взаємодії між університетами та суспільством. У 1993 р. на зборах ректорів американських університетів у Сент-Луїсі розглядалися питання контролю за цінами за навчання, які нестримно зростали, можливих відповідей на ринкові виклики навчальному процесові та необхідних змін в економічному статусі університетів, що випливали з масовізації вищої освіти. Перша проблема перебу-вала в очевидному конфлікті з двома наступними. Було з’ясовано, що всі завдання є взаємозалежними. Вирішити їх можна лише тоді, коли університетська діяльність матиме позитивний відгук в американському суспільстві, викличе загальну зацікавленість настільки, що воно відчує потребу взяти участь у реформуванні вищої освіти [11; 199]. Ця стратегічна мета взаємопроникнення інтересів та взаєморозуміння між університетами і суспільством у США здійснюється неухильно і послідовно.
На зборах у Сент-Луїсі йшлося також про “ерозію довіри” між адміністрацією та викладачами в ринкових умовах. Обидві сторони за допомогою демократичних методів внутріш-ньоуніверситетського життя мають дійти спільного розуміння місця, перспектив, спрямування зусиль і ресурсів свого університету та шляхів вирішення поставлених завдань. Університет повинен відповідати на вимоги ринку через реалізацію власного призначення. У добу нічим не стримуваної конкуренції робота в напрямку, визначеному місією університету, є запорукою максимальної адаптованості до вимог ринку [11; 217].
Глобалізація в контексті розвитку сучасного університету пов’язується з процесами імітації, адаптації та дифузії рішень, що ґрунтуються на знанні (knowledge solutions), а також із вирішенням багатьох інших проблем, як-от розробкою нових технологій та організаційних форм – як вони перехоплюються однією фірмою в іншої, однією країною в іншої. Тобто це конкурентний простір рішень, важливих для світу, що динамічно розвивається [4; 97]. Важливо, що система соціально закоріненого знання безпосередньо відсилає до примноження кількості місць, де можуть бути проведені відповідні компетентні дослідження, тобто до університетів. Незважаючи на те, що ця зміна всередині суспільства не обов’язково є продуктом глобалізації , соціальне закорінення знання стає тепер набутком глобального виміру.
Зростають конкурентні стосунки між фірмами та державами. Конкуренція у свою чергу стимулює процес відкриттів та пошуку таких рішень, що ґрунтуються на знанні, підтримці майбутніх технологічних та організаційних інновацій. Таким чином, у процесі інновацій знання стає дефіцитним ресурсом [4; 101]. Розрізняються поняття статичної та динамічної конкуренції. Перша проявляється у прагненні компаній інтенсифікувати внутрішні ресурси, знайти вдалі управлінські рішення, почасти за рахунок залучення результатів університетських досліджень. Динамічна конкуренція відбувається на якісно іншому рівні. Процес досліджень спонукається до пошуку нових структурних конфігурацій, невідомих перед тим комбінацій наукових ідей і технологій, що виявляють додаткові підстави для виживання і розвитку фірм через повне інноваційне переосмислення своєї діяльності [4; 102].
Тому університети повинні рухатися від вироблення надійного знання до продукування соціально запитаного та усталеного знання. Це означає, що воно повинно бути перевірене і переперевірене у відмінних контекстах. Діяльність такої якості створюватиме для університетів основу для публічної довіри, на якій надалі ґрунтуватиметься соціальна та фінансова підтримка інституційних потреб. Всеосяжно проникаючи у величезну кількість публічних комунікаційних просторів, університети можуть рухатися не так у межах самого ринку, як над ним. Через більшу відкритість широкій громаді та здійснення порядку денного власних досліджень, вони будуть готові втримувати свою чесність та об’єктивність як інституції, залишатимуться дійсно критичними учасниками процесу глобалізації. Для того, щоб у цьому не було сумнівів, університети повинні сприйматися як такі інституції, які не лише у своїх прагненнях, а також через власну політику та дослідницькі практики обслуговують публічне благо [4; 115].
Інтенсивний розвиток науки, різноманітні технологічні інновації зумовлюють подальше некероване ускладнення суспільного життя. Виникає нагальна потреба у нових формах інтелектуалізму. Складність є станом, який засвідчує нелінійність причинної зумовленості. Людина виявляється не готовою керувати широкими системними висновками стосовно великої кількості одночасних різноспрямованих (по)дій. Розв ‘язання комплексу завдань полягає, отже, в якості мислення, а не в кількості інформації та знань як таких. Якість мислення є контекстуальною за своєю природою. Це відсилає нас до здатності побачити щось через широкий погляд на світ, збагнути це крізь призму зв’язків і функціональних особливостей, зрозуміти значення того, що розглядається, одночасно в окремому контексті тау контексті вічності [9; 26].
Університети не лише повинні готувати особистості, здатні контролювати ситуацію, бути лідерами і керувати знанням та інформаційними системами. Вони мають також розвивати якості особливої проникливості, розуміння, мудрості та правильного судження, які є посутніми для управління складними світовими системами. Сьогодні слід вести мову не лише про розвиток глибини знання, а також про широту знання [9; 27].
Це вимагає, по-перше, відповідного балансу між інтелек-туальним, емоційним та духовним розвитком студента. По-друге, рівноваги між розумінням обставин життя й наявністю таких умінь, які дозволять здійснювати важливі практичні речі. По-третє, необхідно знайти прийнятний баланс між індивідуальними та колективними прагненнями. Нарешті, по-четверте, потрібно домогтися усвідомлення широкого гуманітарного контексту, який визначає реальну цінність нового знання – усвідомлення, що воно повинно узгоджуватися з практичними очікуваннями людського добробуту. Мова йде про встановлення певної якісної рівноваги, що спиратиметься на гармонію, пов’язану із самою людяністю. Інакше будь-які , навіть найглобальніші системи, руйнуватимуться природним шляхом, не витримуючи внутріш-ньої напруги чи зовнішньої конкуренції.
Виклики для систем масової освіти, управлінський та інтелектуальний, організаційний та нормативний, полягають у тому, щоб бути готовою до креативних відповідей на питання, котрі можуть виникнути під виглядом сил сум’яття і фрагментації всередині цієї “нової економіки” знання під дахом поняття “суспільство знань”. Розмивання меж, категорій та інституцій є одночасно загрозою і новою можливістю для університетів. Дебати про зв’язки між дослідженнями та викладанням в системі масової вищої освіти можуть бути одним з елементів усередині більш фундаментальних дебатів про майбутнє університетів у суспільстві знання [8; 65-66].
Навчальний процес традиційно відбувається поруч із дослідженнями. Питання в тому, яким чином можна стимулювати ці стосунки. Для цього необхідно уникати напруги між ними, постійно відтворювати особливо сприятливу атмосферу інтелектуальної приязні (intellectual love), яка б зумовлювала відповідний простір для досліджень. Не завжди добрі викладачі стають хорошими дослідниками чи навпаки, але така взаємодія, безумовно, сприятиме культурі, в котрій дослідження, викладання і навчання можуть бути взаємно покращені [8; 102]. У протилежному разі, без природнього і взаємодоповнюючого зв’язку, навчання і дослідження, університети можуть померти [8; 117]. Тому надалі завдання сервісу будуть зростати відповідно до змісту найважливіших університетських зобов’язань. Вони пов’язані з широкою сферою академічної активності, що формує оточуючу інфраструктуру, підтримує одночасно навчання й дослідження [8; 176].
У теперішніх інноваційно-глобалізаційних процесах універси-тети не стоять осібно. Вони відіграють ключову роль у дослідницьких науково-технологічних мережах, які зближують вищу освіту та бізнес. Ці структури означають суспільство нової якості, що ґрунтується на знанні. Глобалізація додає виміру складності, дослідницькі мережі долають кордони національних держав і пов’язують різні країни та регіони [5; 67]. За аналогією з відомим концептом глобального села М.Маклюена, зараз ідеться про “село глобального знання” (global knowledge village). Успішне представлення таких економік, суспільств і демократій, що перебувають на магістральному шляху, критичним чином залежить від знання. Мультирівневі інноваційні системи втягують відповідні національні конгломерати у глобальну соціально-технічну, культурну, економічну та політичну систему. Таким чином, відбувається спів -еволюція інноваційних і політичних систем [5; 331]. Ця теза є надзвичайно важливою, оскільки вона характеризує новий тип конкурентних стосунків.
Український алгоритм
Явище спів-еволюції, зокрема, свідчить про певну «м’якість» сучасної конкурентної взаємодії . Ініціативу підхоплюють ті системи, які здатні її втримувати. Якщо Україна не спроможна виробляти якісних автомобілів, комп’ютерів, мобільних теле-фонів, одягу , її мешканці мають можливість користуватися задовільними продуктами, виробленими в інших країнах. Тобто здавання інноваційних позицій сьогодні вже може не спричиняти, наприклад, загрози голоду чи інших аномальних наслідків для більшості населення. Але це неминуче означатиме, що рішення, необхідні для виконання цим населенням, також прийматимуться за межами України. Тобто страждатимуть демократичні цінності, зростатимуть загрози глобальних маніпуляцій, а суспільство дедалі більше ставатиме заручником чужої волі та сумнівних інтересів. Зрештою, може бути поставлена під питання потрібність такого системного утворення, яким є неефективна держава.
Тепер у системі вищої освіти України функціонує таке запропоноване державою правило: плачу гроші – замовляю музику. Що в принципі могло би бути цілком прийнятним у посттоталітарних і постколоніальних умовах, за наявності чітко поставлених завдань. Поки приватна освіта не стала якісним конкурентом державній, ідеться про державні університети, які залежать від бюджетного фінансування та урядових рішень. Проблема полягає в тому, що ніяка “музика” не замовляється. Маємо вкрай незадовільний стан справ. Законсервована радянська інфраструктура української науки, яка залишається відрізаною від університетів. Тобто надалі розмежованими є процеси досліджень та викладання (і навчання). Зусилля та ресурси не зосереджуються на тих напрямках, де можна було б досягти інноваційного “прориву”. Відсутня взаємодія між суспільством та університетами.
Упосліджені форми державного управління не дають можли-вості сформуватися належному соціальному запиту до ВНЗ. Насправді держава не може сказати, що саме вимагається від вищої освіти і науки. Зі свого боку, сьогодні українські університети не спроможні вирішувати важливі високо-технологічні завдання. Неможливо побудувати сучасний університет у державі, якій він не потрібний. Титанічні зусилля вітчизняної вищої освіти, в кращому разі, зводяться до успіхів на, умовно кажучи, «менеджерському» рівні , всупереч усій системі, – виховання добрих спеціалістів, які, через окреслені проблеми, не знаходять професійного застосування у себе вдома і дуже часто йдуть розвивати чужі, але ефективні системи.
На заваді розвитку сучасного українського університету стоять проблеми політичного та ідеологічного характеру. Корупційна система може вимагати від науки та освіти одного: не заважати їй жити за своїми законами, що не мають нічого спільного з обслуговуванням та відстоюванням національних інтересів . Тому важливим видається з’ясування алгоритму розвитку сучасного університету. Це дасть можливість хоча б зрозуміти, в якому напрямку необхідно рухатися. По-перше, запровадження університетської автономії перекладе на університети відповідальність за вирішення власних проблем та відкриє перед ними нові можливості . Запрацює той ірраціональ-ний чинник, який ми називаємо ідеєю університету. Без університетської автономії не можна очікувати ніяких позитивних змін на цьому полі.
По-друге , розвиток сучасних університетів, науки та суспільства відзначається тенденціями ускладненості, взаємопроникнення та взаєморозуміння. Ці інституції надалі не можуть існувати ізольовано, вони повинні бути включені в ефективну національну систему й бути спроможними давати відповіді на виклики сьогодення, насамперед у сенсі економічного і соціального зростання від продукування якісно нового знання. Наука повинна бути повернута в університети. Як наслідок – Україна зможе віднайти своє місце у конкурентній мережевій системі глобальної спів- еволюції . Важливо стати активним учасником і надійним партнером у підтримці та спрямуванні глобалізаційних процесів.
Бідна, чи, краще сказати, пограбована держава повинна визнати свою немічність і спиратися у подальшому розвитку на професійну та громадянську інініативу власного народу, розв’язавши йому руки для вирішення власних проблем. Чи є українські університети таким місцем, де фокусуються незалежні думки, які потім знаходять суспільне втілення? Революційні перетворення останніх двох десятиліть засвідчили, що так. Проте сьогоднішній день вимагає більшого – не лише відчуття справедливості, а також і пошуку відповідних рішень, технологій, відкриттів, які спонукатимуть необхідні перетворення у суспільстві, державі та, зрештою, в усьому світі.
По-третє, сучасний світ вимагає нового філософського осмислення . Треба охопити його широким поглядом, подолати професійну та ідеологічну фрагментарність. Для цього вже недостатньо якогось нового снобістського -ізму. Потрібна напружена інтелектуальна співпраця на глобальному рівні, яка дозволить досягнути чогось більшого, а саме, загального порозуміння на підставі людяності. Тобто гуманітарний чинник, поруч із пошуком нових форм знання і професійних рішень, набуває особливого значення.
Британці стверджують, що найбільша перешкода на шляху позитивного розвитку сучасного університету – це не брак матеріальних ресурсів, не обмежуючі розвиток режими, не втягнення вищої освіти у ринкові стосунки чи наявні виклики академічній сутності. Все це справді важливо, але головне – це наші уявлення, енергія і наша мужність щось змінити, щоб продовжувати рухатися вперед [8; 193]. Можливо, це справді так.
Література:
1. Faculty Priorities Reconsidered. Rewarding Multiple Forms of Scholarship. – Ed. by О ‘Meara К.-Л., Rice R. – Jossey-Bass. – San Francisco, 2004.-340 p.
2. Flower J. Downstairs, Upstairs. The Changed Spirit and Face of College Life in America. – The University of Akron Press. -Akron, 2003.-375 p.
3. Giroux H., Giroux S. Take Back Higher Education. Race, Youth, and the Crisis of Democracy in the Post-Civil Rights Era. – Palgrave Macmillan. – New York, 2004. – 324 p.
4. King R., Edwards К., Gibbons M., Ryan Y. The University in the Global Age. – Palgrave Macmillan. – New York, 2004. – 192 p.
5. Knowledge Creation, Diffusion, and Use in Innovation Networks and Knowledge Clusters. A Comparative Systems Approach across the United States, Europe, and Asia. – Ed. by E.Carayannis, D.Campbell. – Praeger. – Westport, 2006. – 347 p.
6. Presidents’ Declaration on the Civic Responsibility of Higher Education. – Campus Compact. – Providence, 2002. – 9 p.
7. Pursuing Excellence in Higher Education. Eight Fundamental Challenges. – Ed. by Ruben B. – Jossey-Bass. – San Francisco, 2004.-420 p.
8. Reshaping the University. New Relationships between Research, Scholarship and Teaching. – Ed. by R.Barnett. – Society for Research into Higher Education & Open University Press. – London, 2005.-224 p.
9. The University in Transformation. Global Perspectives on Futures of the University. – Ed. by S.Inayatullah and J.Gidley. – Bergin & Garvey. – Westport, 2000. – 270 p.
10. Tighe T. Who’s in Charge of America’s Research Universities? A Blueprint for Reform. – State University of New York Press. – New York, 2003.-190.
11. Zemsky R.} Wegner G., Massy W. Remaking the American University. Market-Smart and Mission Centered. – Rutgers University Press. -New Brunswick, 2005. -231 p.
Опубліковано: Квіт, С. М. Алгоритм університетського розвитку / Сергій Квіт. // Університетська автономія : [спец. вип. часопису «Дух і Літера»] / [упоряд. Сергій Квіт та ін. ; авт. передмови В.С. Брюховецький]. – К. : Дух і Літера, 2008. – С. 12-30.