На початку листопада у Шанхаї відбулася третя міжнародна конференція університетів світового класу (World Class Universities), котрі, впливаючи на глобальну економіку та політику через виробництво якісно нових знань, відіграють особливу роль в розвитку сучасного суспільства. Цього разу учасники міжнародного форуму, серед яких засновник Шанхайського рейтингу Н.Кай Ліу (Китай), Я.Садлак (Польща), Дж.Салмі (США), С.Рамакрішна (Сінгапур), Ф.Йонезава (Японія), М. Ван дер Венде (Нідерланди) та інші, зосередили свою увагу на проблемі рейтингування університетів та на питаннях їх розвитку в різних країн світу. А оскільки головні принципи діяльності сучасного університету співзвучні для всього світу, то вважаю, що цей обмін досвідом варто сприймати як матеріал для формування власних національних стратегій.
Автономія – ключ до створення якісного ВНЗ
Університетська проблематика перебуває в центрі глобальної уваги саме тому, що сучасна економіка знань передбачає провідну роль людського чинника, котрий, у свою чергу, залежить від якості освіти. Учасники конференції підкреслювали, що рейтинги можуть дратувати, проте їх не можна ігнорувати. Це правило відноситься до будь-яких спроб представити університети світу за шкалою різноманітних критеріїв якості. Водночас із самоіронією відзначалося, що в той час, як кожен хоче, щоб його ВНЗ набув статусу університету світового класу, конкретно ніхто не знає, що це таке та як це зробити. Тим паче, цього рівня не можна досяги через самодекларування. Отже, на перший план виходить міжнародне визнання, яке у першу чергу спирається навіть не на репутацію, а на відповідність певним визначеним критеріям. Так само й наявність великих коштів для розвитку – ще не визначальна підстава для того, щоб університет набув особливого професійного визнання. Для прикладу, багаті на нафту країни мають гроші, проте не мають університетів світового класу.
У зв’язку з цим учасники форуму відзначали особливу роль урядів держав у створенні таких університетів, особливо коли йдеться про стратегії оновлення існуючих закладів, їхнє злиття чи створення нових глобальних ВНЗ. Проте уряд повинен чітко уявляти, для чого державі потрібні ці університети та як такі інституції вписуватимуся у національну політику розвитку. Ознаки провідних університетів, які мають найкращі дослідницькі результати та найкращих випускників, можна окреслити трьома критеріями: висока концентрація талантів (викладачів і студентів), наявність необхідних ресурсів і сприятлива система управління. Саме тому всі учасники конференції наголошували на необхідності поглиблення університетської автономії, подолання зайвого бюрократизму за межами самого університету, формування лідерської команди, наявності незалежної наглядової ради. Автономія – це ключ для створення якісного університету, а державна бюрократія розглядається чи не найбільшим стримуючим чинником, на подолання якого дуже часто витрачається більше зусиль, аніж на вирішення професійних завдань. Як приклад наводився університет Сан-Пауло у Бразилії, котрий, не зважаючи на всі необхідні передумови, досі не зміг потрапити до кола університетів світового класу.
Важливу роль відіграє корпоративна культура, яка, зокрема, включає в себе культуру проведення досліджень та культуру забезпечення найвищої якості (excellence) будь-якої професійної діяльності. Сучасний університет включається у мережну форму взаємодії з іншими науковими інституціями, поєднуючи завдання місцевого, національного та глобального рівнів. Різні стратегії розвитку сучасних університетів можна поділити на
урядову (приклади – Китай, Німеччина), власне університетську (це відноситься до всіх дослідницьких ВНЗ, найкращі приклади – американські та британські університети) та об’єднану (Болонський процес), коли координуються міждержавні зусилля. Недарма зростання розвинених країн, приміром Японії, співзвучне з розвитком їхніх університетів, оскільки наука дає відповіді на ті виклики, що постають перед державою і суспільством. Ця засаднича всеохопність та різноспрямованість університетів окреслюється терміном мультилатералізм. Особливий наголос робиться на екологічній проблематиці. Так, Сингапурський університет розглядається як частина національної екосистеми.
Вимоги до європейського університетського рейтингу
Дещо дискусійними були виступи учасників, які представляли консорціум зі створення нового європейського університетського рейтингу. На їхню думку, в процесі рейтингування потрібно враховувати не тільки суто наукові досягнення великих дослідницьких інституцій, які виражаються у кількості публікацій у міжнародних реферованих виданнях та цитуванні, але й не менш важливими є інші складові унікальності університетів, включно з якістю викладання і навчання, місією та візією, соціальною відповідальністю на місцевому та національному рівнях. Не применшуючи значення великих дослідницьких комплексів університетів світового класу, особливо коли йдеться про досягненння з природничих наук та інженерії, наголошувалося на важливості культурного та структурного різноманіття університетів різних розмірів, які відповідають запитам своїх громад, мають розвинені соціальні та гуманітарні галузі й відіграють особливу роль у розвитку націй, які вони представляють. Тобто, поряд із загальними індикаторами повинна враховуватися унікальність університетів, яка в комплексі відіграє вирішальну роль у забезпеченні якості. Наголошувалося, що робоча мова університетів виконує не лише технічні функції. Насправді мова – це також ідеологія, методологія, здатність до спілкування і порозуміння з іншими. Отож зазначалося, що англійська мова, фактично маючи глобальний статус, виступає великим ресурсом для університетського розвитку. Разом з тим культурне, в тому числі мовне різноманіття та власні традиції, позитивно впливають на якість сучасного університету. Були сформульовані вимоги до європейського рейтингу: глобальність, прозорість, незалежність, багатовимірність.
У цьому контексті варто згадати Празьку конференцію Асоціації європейських університетів (відбулася у березні цього року), під час якої розглядалося питання конкурентоздатності європейських університетів на світовому ринку. Під час цього форуму було стверджено вирішальну роль університетів для майбутнього Європи, включно з інноваціями, поширенням критичного і толерантного мислення, а також професійного, соціального й індивідуального зростання європейців. Університети розглядаються яка двигуни для відновлення економіки та як основа для розвитку європейського суспільства знань – саме те, що необхідне для відповідей на глобальні виклики ХХІ ст. Поруч з тим вища освіта та дослідження потребують подальшої диверсифікації джерел фінансування, спеціального стимулювання як з боку приватних інвесторів, так з боку країн-членів ЄС. Зокрема, потрібно інвестувати в теперішню генерацію молодих дослідників, у розвиток освіти протягом усього життя, оновлювати університетське обладнання та студмістечка. Зауважу, що під час Празької конференції також особлива увага приділялася питанню поглиблення університетської автономії, конкуренції та партнерству між університетами, розвитку навчальних програм, інтердисциплінарності, привабливості наукової кар’єри, зростанню якості університетів, інтернаціоналізації освіти, розвитку мобільності.
Перш ніж перейти до розгляду української ситуації, згадаю виступ у Шанхаї представника російської Вищої школи економіки І.Фруміна, котрий висловив думку про неможливість реформування існуючої системи науки та вищої освіти в Росії. За його словами, в сусідній державі незмінними залишилися (пост)радянські принципи університетського управління, авторитарний державний контроль, застаріла інфраструктура та ідеологія. У зв’язку цим
І.Фрумін наголосив на двох складниках успіху Вищої школи економіки: правильні люди і правильні зміни. Під час створення у 1992 році цього глобального дослідницького університету було використано можливість запровадження певної автономії, зроблено ставку на молодий менеджмент, розвиток нових академічних галузей, високу вартість навчання, можливість навчатися у світових лідерів, агресивний брендинг, залучення талантів з інших академічних галузей та інновації, зокрема пов’язані з Болонським процесом. Проте успіх Вищої школи економіки має не системний, а локальний характер. Тим паче, що існує спротив з боку Академії наук та решти пострадянських університетів. Російська держава руйнує академічні свободи. Адже віднедавна у Росії діють правила, які змушують науковців узгоджувати їхні публікації у міжнародних виданнях та виступи на конференціях з відповідними чиновниками (пояснюється, що це продиктовано захистом інтересів державної безпеки), що фактично означає повноформатне відновлення цензури. Тож певне зростання наукової продукції завдячується лише традиційному державному патронуванню. Для порівняння, китайські доповідачі характеризували створення університетів світового класу як мрію багатьох поколінь китайського народу. Тобто, сучасні університети вже стали основою для всіх справді вражаючих суспільних та економічних реформ. І ця системна державна політика не має нічого спільного з російською імітацією поведінки «великої» держави.
Готуватимемо вчених чи фахівців з обслуговування чужих корпорацій?
Насамкінець трохи про українські реалії. Відзначимо два головних досягнення у вищій освіті за часів незалежності: перше – це запровадження зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО), та друге – створення групи дослідницьких університетів. При цьому загальне тло характеризується збільшенням кількості українських ВНЗ з одночасним падінням їхньої якості та подальшим відставанням національної науки від кращих світових стандартів. Та якщо сьогодні ми не можемо проводити високотехнологічні дослідження через відсталу інфраструктуру та матеріально-технічну базу, проте розуміємо головні принципи досягнень наших зарубіжних колег, то в майбутньому маємо перспективу втратити розуміння базових принципів, на яких ґрунтуються їхні наукові здобутки. Відсутність стратегічного бачення перспектив розвитку української держави і суспільства призвело не лише до повної відсутності реформ у науці та освіті. Адже навіть ЗНО, яке починалося як прогресивний крок на шляху до системних змін, через догматизм і страх перед необхідними реформами, виявляє ознаки деградації.
Зокрема це виявляється у перетворенні українських університетів на статистів замість активізації конкурентної боротьби за кращих абітурієнтів. Також у подальшій централізації державного контролю, повному нерозумінні принципу університетської автономії як базового для розвитку ВНЗ як інноваційних інституцій, на які може спиратися держава у вирішенні будь-яких завдань, у т.ч. глобальних викликів, фактичному ігноруванні Болонського процесу. Натомість, враховуючи кращий досвід західних і східних світових університетів, нам необхідно повністю відмовитися від надмірної державної опіки у напрямку запровадження ринкових стосунків, державно-громадського контролю якості наукових досліджень, викладання і навчання. Потрібно зробити українські університети гравцями на міжнародному ринку науки, змінивши для цього інфраструктуру наукових досліджень, об’єднавши ресурси Міністерства освіти і науки та Національної академії наук України, диверсифікувавши джерела фінансування університетів, зокрема, через заохочення приватних інвесторів. На часі – невідкладне прийняття законів про зовнішнє незалежне оцінювання та вищу освіту.
Університети повинні стати центрами, з яких візьмуть початок економічне зростання, позитивні суспільні зміни і національне порозуміння. Зволікання з вирішенням таких завдань наближає нас до неконтрольованого обвалу української системи науки та освіти, яка за таких умов буде здатна лише відтворювати фахівців з обслуговування чужих досягнень і
корпорацій. Це буде розплатою за сьогоднішні дріб’язковість і корупцію. З іншого боку, справжня воля до перемін дозволить швидко мобілізувати українське суспільство, переорієнтувавши його на ті пріоритети, яких воно спрагло і які давно стоять на порядку денному у наших зарубіжних партнерів і конкурентів.
Джерело: газета “Голос України”, №9219(4719) 19 листопада 2009 р.