Консорціум з університетської автономії був створений у 2005 р., відразу після Помаранчевої революції. До його складу увійшли вісім університетів різної форми власності з різних регіонів України. Якщо географічно йти із заходу на схід, це Український Католицький Університет (Львів), Львівський національний університет ім. І.Франка, Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Університет економіки і права «Крок» (Київ), Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара, Харківський національний університет ім. В.Каразіна та Донецький національний університет. Цікаво, що час від часу, з надією «вибити» якесь додаткове бюджетне фінансування серед членів Консорціуму з’являлися якісь нові члени, що зникали разом з втратою цих ілюзій.
З погляду дня сьогоднішнього головне завдання визначалося досить романтично: запровадження університетської автономії в Україні. Цей проект відразу наштовхнувся на опір системи. Насправді важко було знайти державного службовця чи політика, який би виступав проти ідеї університетської автономії. Проте наша пострадянська і посттоталітарна державна система не могла цього допустити. Серед причин – її несамодостатність, орієнтованість на процес, а не на результат, хронічна невідповідність між риторикою та практичними діями, ірраціональне бажання контролювати, що давно вже призвело до повної безконтрольності й безкарності тих, хто має злі наміри, зрештою повне нерозуміння ролі університету у сучасному суспільстві. Таким чином, замість того, щоб згуртуватися довкола питання, яким же чином можна запровадити університетську автономію, вповноважені представники практично всіх гілок влади шукали аргументів на користь неможливості такого кроку, а, отже, «непотрібності» зростання якості освіти та наукових досліджень з метою розвитку суспільства знань (knowledge society) в Україні.
Натомість Консорціум, за допомогою Міжнародного благодійного фонду «Відродження», проявив достатню гнучкість та ініціативність. Розроблялися різні аспекти автономії, насамперед академічна, адміністративна, фінансова. Проводилися соціологічні дослідження, видавнича та експертна діяльність, готувалися юридичні обґрунтування, відбувалося лобіювання і просування ідеї в академічному середовищі та цілому суспільстві. Було запропоновано дві моделі запровадження університетської автономії. Перша – через експеримент, коли члени Консорціуму беруть на себе відповідальність п’ятирічної діяльності в умовах автономії, без збільшення державного фінансування. Пізніше, за його позитивними наслідками, вносяться необхідні зміни до законодавства й відповідна практика поширюється на всі українські університети. Друга модель спиралася на угоду про автономію, яку міг би підписати з МОН будь-який ВНЗ, одночасно беручи на себе обов’язки забезпечення прозорості й підзвітності всіх напрямків діяльності, з викладенням повної звітності в Інтернет.
За останні два роки МОН не лише ніяк не реагувало на діяльність Консорціуму, але відбувся наступ на ті обмежені права університетів, які вони ще мали. Я маю на увазі передусім некоректне запровадження ЗНО на загальнонаціональному рівні, без прив’язки до системних реформ в науці та освіті. Українські університети були перетворені на статистів, яким відмовлено у праві формувати контингенти власних студентів, чому немає аналогів у світовій практиці. Поширюється неправдива інформація про ліквідацію корупції при вступі, дедалі більшого розмаху набуває імітація Болонського процесу. Г.Касьянов (G.Kasianov) присвятив цьому питанню статтю «Ukraine and the Bologna process: tricks and moves» на веб-сайті «University Values» (December, 2009). Тобто останнім часом спостерігаємо не поступ, а очевидний регрес у справі університетської автономії в Україні.
Якщо взяти за приклад Києво-Могилянську Академію, спеціальними зусиллями ззовні був скасований успішний 18-річний експеримент могилянського вступного тестування. Ігноруються результати досліджень, які проводяться Науково-аналітичним центром тестувань НаУКМА. Підсумовуючи вивчення результатів цьогорічної вступної кампанії, його керівник В.Брюховецький зауважив, що «провідні університети України повинні мати право встановлювати власні критерії відбору майбутніх студентів, щоб забезпечити найвищу якість підготовки, зосередивши свою увагу на власних сильних сторонах (наукових та професійних амбіціях)». Також була спроба скасувати обов’язкову вимогу складання англійської мови при вступі до НаУКМА, не зважаючи на те, що вона, за нашим Статутом, є другою робочою.
Я залишаюся оптимістом і хочу запропонувати кілька тез щодо реалізації цього надзвичайно важливого для України проекту. По-перше, Консорціум був успішним у просуванні ідеї самоврядності. Прагнення університетської автономії стало частиною риторики політиків та освітян. Проте її поширення згідно із законом дифузії інновацій, коли нову технологію спочатку засвоює активна меншість, а потім ця практика поширюється на всіх інших, виглядає неможливим саме з причини відсутності в українських університетів будь-яких прав самим давати собі раду. Тим більше, ми не маємо необхідних передумов для створення якісних університетів, конкурентоздатних на міжнародній арені.
По-друге, цілком зрозуміло, що реалізація проекту автономії повністю співзвучна із стратегією Болонського процесу. Варто згадати останнє видання Асоціації Європейських Університетів (EUA) «University Autonomy in Europe» (Brussels, 2009). Автори дослідження T.Estermann і T.Nokkala в першу чергу розглядають організаційну, фінансову, кадрову та академічну автономії. За словами президента J.-M.Rapp, «EUA знову підтверджує визначальну роль автономії як запоруки успіху європейських університетів» (EUA reaffirms the crucial role of autonomy as a success factor for European universities). Відтак імітація Болонського процесу в Україні співзвучна з бажанням зберегти пострадянський status-quo не лише відносно університетів, але також стосовно корумпованої державної влади.
Із цієї тези безпосередньо випливає, по-третє, що запровадити університетську автономію в Україні, тобто здійснити перший крок на шляху до суспільства знань, неможливо лише силами МОН, який би реформаторський заряд воно б не несло. Справа в тому, що освіта, у т.ч. вища, в Україні розглядається не як основа для всебічного розвитку суспільства, а як звичайна галузь народного господарства, одна з багатьох. Реалізація принципів університетської автономії можлива зусиллями всіх політичних та інтелектуальних сил, за підтримки всього українського суспільства. Адже суспільство знань виступає єдиною альтернативою посттоталітарному феодалізмові. Тому треба віддати належне державним службовцям усіх рівнів, які працюють у системі МОН і втримують її від стихійного саморуйнування в надзвичайно складних умовах. Лише барон Мюнхгаузен міг витягнути самого себе за волосся з болота. Як мінімум, для здійснення програми реформ потрібна злагоджена діяльність усього уряду.
По-четверте, така громадська ініціатива, як Консорціум, надалі має зосередитися на створенні повного алгоритму дій, від першого кроку до останнього, які треба пройти для того, щоб запровадити в Україні університетську автономію. Адже будь-який уряд насамперед не уявляє собі, з чого почати. Тут не можна розглядати якісь різні політичні шляхи реформування науки та освіти. Мова повинна йти про розробку великого професійного проекту, який би спирався на кращий світовий досвід, враховував українські реалії й був би вираженням справді загальнонаціонального бажання перетворити Україну на сучасну європейську державу.