Хто пише історію? Національна пам’ять в контексті мережних революцій і соціальних мереж

Київ, 18-19 листопада 2021. Мій виступ присвячений створенню сучасного наративу української історії, що на нього впливає власне національна пам’ять, актуалізована під час трьох новітніх українських революцій, науковий дискурс зі специфічними методологічними вимогами до текстів та – широкий медіа контекст. Зокрема т.зв. нові медіа створюють спеціальні можливості для кожного, хто хотів би спробувати себе в якості автора-інтерпретатора національної історії. Як можливо поєднати ці різні підходи, як вони узгоджуються між собою, які сучасні сенси продукують.

На думку Ярослава Дашкевича, на час здобуття незалежності Україні бракувало текстового масиву фактологічної історії, який би спирався на вивчення джерел. Тому, на його думку, професійним історикам необхідно було продовжити справу, розпочату Михайлом Грушевським. Лише на тлі такої створеної академічним середовищем і потім засвоєної суспільством фактологічної історії, стає можливим розвиток різних інтерпретаційних традицій, за якими стоять чи то відповідні філософські концепції, чи то створені на їхньому поверховому відображені ідеологічні доктрини.

Тому наше головне питання може звучати таким чином: наскільки сучасне написання української історії зумовлене фактологічним підходом і якою мірою воно виходить із зіткнення ідеологічних доктрин? Або: наскільки розуміння української історії спирається власне на історичну науку (історіографію) і навпаки, ми маємо справу з політикою як такою, з тим, що можна було б назвати «битвою за історію»?

Зіткнення дискурсів і наративів

Перемогу в цій битві за українську історію (тут треба розуміти: за українську ідентичність) виборюють між собою не лише українці, які продовжують боротьбу за незалежність своєї держави, але також різні імперські, чи постімперські (шовіністичні) кола. Тобто їх підтримують окремі політичні сили деяких сусідніх держав, які приміряють до власного політичного іміджу «фантомні болі» за втраченою «величчю» їхнього національного домінування в різних історичних періодах.

У свою чергу, «лівий» (ліволіберальний, неомарксистський, комуністичний) і «правий» (плюралістичний, консервативний, клерикальний) політичні дискурси, з усіма можливими відтінками та відгалуженнями, лише на перший погляд претендують на самоцінну «ідейну чистоту». Насправді вони так само обслуговують різні національні наративи, представлені у глобальній політиці.

Причому ці наративи не обов’язкво служать засобом агресивної зовнішньої політики стосовно України. Іноді вони можуть бути пов’язані з обслуговуванням внутрішніх ринків і лише в певних ситуаціях інтерпретують українську історію. Наведемо кілька прикладів. Персональна «історіографія Путіна» є найбільш універсальною. Вона в першу чергу націлюється на Україну, спираючись як на праворадикальну («традиційно» російську шовіністичну), так і ліворадикальну («альтернативну» щодо Західної цивілізації) риторики.

Інший приклад – ліві інтелектуали у Сполучних Штатах. У своїй критиці загроз глобального домінування у 1990-х роках вони наближалися до позиції українських правих інтелектуалів. Тут можна порівняти позиції Ноама Чомського та Ярослава Дашкевича. Однак американський професор та колишній український політичний в’язень мали різні національні трибуни (відповідно США, найбільшої світової потуги, та України, за висловом Джозефа Стіґліца, «слабкої та немічної» держави, яка на той час ще не вміла себе захищати), що зумовлювали їхню відмінну ідеологічну самоіндентифікацію.

В той же час, традиційна для американських лівих критика американського «імперіалізму» та пов’язана з нею, свідома чи несвідома симпатія до Радянського Союзу як союзника Заходу у Другій Світовій війні, ототожнення його з Росією, намагання зрозуміти «вибір радянського народу», прихильність до прокомуністичних режимів і т.і., зумовлювали критику українського національно-визвольного руху як такого, що «підривав єдність» СРСР.

Така позиція значною мірою спиралася на логіку: якщо українці були проти Сталіна, а Сталін був проти Гітлера, то українці були за Гітлера. Відповідно створювався історичний наратив про Сталіна як «великого союзника» Заходу. На це зокрема звертає увагу Норман Дейвіс. Помилка полягала в тому, що, по-перше, російські більшовицькі соціальні експерименти не призвели до процвітання націй, які в нього потрапили.

По-друге, на час початку Другої Світової війни сталінський режим бачив у гітлерівському режимі своє власне відображення. Лише збіг обставин і Боже провидіння не сприяли співпраці обох тоталітарних режимів спільно продовжувати цю війну з метою повалення Західних урядів та розподілу глобальних сфер впливу.

По-третє, визнання американським урядом СРСР після Голодомору у 1933 році ствердило американців у думці про неможливість перемоги над комуністичною диктатури в тому часі. Тобто, на їхню думку, український націоналістичний резистанс у своїй боротьбі за незалежну державу робив щось неможливе та ірраціональне.

Нарешті, по-четверте, не слід забувати, що прихід таких типів, як Ленін, до влади на території колишньої російської царської імперії відбувся у т.ч. завдяки моральній, політичній та фінансовій підтримці американських прихильників лівих ідей, які, можливо, щиро хотіли бачити приклад успішної боротьби проти несправедливого капіталізму.

Ніхто не хотів визнавати, що фактично відбулася реінкарнація та модернізація російської імперії: до влади прийшли ті самі російські шовіністи. Це добре ілюструє путінський історичний наратив, який на ґрунті російського імперіалізму поєднав в історичній ретроспективі тоталітарний марксизм, російське православ’я, монархізм і фашизм. Мовляв, усе це важливе і все «наше».

Українські мережні революції

Повертаючись до завдань професійного написання та широкого суспільного розуміння української історії, а також для її відповідного популярного представлення, важливим є будування такого дискурсу національної пам’яті, який би спирався на політику відкритості всіх архівних джерел, а також уважного ставлення до живої національної пам’яті та пов’язаної з нею національної міфології. Саме це й відбувається в Україні після Революції Гідності.

Теперішня політична ситуація, включно зі зміцненням української політичної нації та активного громадянського суспільства, була спричинена послідовними перемогами трьох новітніх революцій: Студентської революції на граніті (1990), Помаранчевої революції (2004) та Революції Гідності (термін Юрія Сиротюка, 2014-2015). Причому дві останніх мали мережний характер. Це означає, що вони вони розвивалися без централізованого керування, єдиного планування та задуму. Децентрованість мережного суспільства спричиняє швидкість реакції та живучість протестних рухів.

Це означає, що українцям не потрібні були спеціальні команди для того, щоб виходити на протест, брати участь у конкретних тактичних діях, формулювати ідеологічні засади й конкретні вимоги в рамках розвитку цілого революційного руху. Дивовижна самоорганізація величезних мас протестуючих досягає свого піку на Євромайдані. Ці маси постійно персоніфікувалися з метою забезпечення лідерства, через авторський обмін інформацією в соціальних мережах, а також в ситуативних об’єднаннях з метою досягти успіху у виконанні різноманітних проектів і завдань.

Вибух соціальних мереж розпочався після створення Facebook (2004). Він надав нових організаційних можливостей українському національно-визвольному рухові вже під час Революції Гідності. Оглядачі вказували на його ідеологічну універсальність. Про це писав Володимир Єрмоленко. Революція Гідності одночасно виступала втіленням правих, лівих та ліберальних рухів. Саме ця поліфонічність була важливою для українського суспільства. Вона виступала запорукою національної єдності, закладала нові підвалини для розвитку політичної культури.

Михайло Винницький справедливо зауважив, що, можливо, Українська революція насправді розпочалася разом зі втечею Януковича. Впливовість українського громадянського суспільства, його захоплення реформами, будуванням сильних інституцій, захистом держави неодмінно включали в себе величезну зацікавленість історичною проблематикою.

У цьому контексті треба розуміти, що всі новітні українські революції були продовженням національно-визвольної боротьби українського народу за власну незалежну державу. Тому мова йде про пильну увагу не просто до історичних питань, а власне до проскрибованої української історії, вилученої, викривленої, і, здавалося б назавжди забутої.

Ці обставини спричинилися не лише до нових історичних досліджень, публікацій архівних документів, записів усної історії, публічних дискусій, поширення науково-популярної інформації, боротьби з фейками. Також відбулося втілення історичних міфів-архетипів у яскравих зразках соціальної поведінки.

Необхідність ідейної самоідентифікації великої кількості учасників Майдану проявилося у таких способах соціальної взаємодії, як віче, запозичене з часів Київської Русі. Віче активно працювало впродовж усіє Революції Гідності, включно з голосуванням за склад першого коаліційного уряду в кінці лютого 2014 року. Майдан-Січ, що виник у відповідь на спробу силового розгону протестуючих, мав коріння в часах Козаччини. Відповідно, організація сотень Самооборони Майдану відбувалася за аналогією з досвідом та живою історичною пам’яттю про Українську Повстанську Армію.

Нарешті функціональні можливості соціальних мереж включили до числа популярних авторів політичних та історичних текстів велику кількість активістів й інтелектуалів, які раніше не мали можливість висловлюватися публічно на масову аудиторію. Соціальні мережі також поширюють велику кількість архівної історичної інформації, вплив якої можна порівняти з важливістю звичайних новин.

Такий же великий суспільний попит на історичну інформацію мав місце в часах горбачовської перестройки. Якщо тоді вона значною мірою підривала Радянський Союз, то зараз вона сприяє формуванню таких необхідних чинників зміцнення української державності, як сучасна українська ідентичність та національна мобілізація. В цей спосіб також відбувається засвоєння суспільством нового наративу української історії. Отже, це час, коли професійні історики звертаються не лише до представників власного професійного середовища, а й до цілого суспільства.

Теоретичне підґрунтя

Особливе соціальне значення історичної інформації в сучасній Україні дають підстави шукати теоретичного підґрунтя не лише в теорії архетипів Карла-Ґустава Юнґа, але також у теорії соціального навчання Альберта Бандури. Історична тематика знаходить відгомін у поведінці як широких мас людей, так і публічних політиків. Вона впливає на міждержавні стосунки. Можна висловлювати різні судження про те, що історики вийшли зі своїх кабінетів до людей, які їх покликали. Але цього факту не можна заперечити.

Вимога згаданого фактологічного підходу до створення історичних текстів була висунута Ярославом Дашкевичем в контексті критики постмодерністської інтерпретації історії України на тлі відсутності певного «фактологічного стандарту» української історії. Мається на увазі, що постмодернізм може деконструювати лише існуючі тексти і дискурси.

Зазначимо, що останні десятиліття додали суттєвих текстових масивів до корпусу цієї «фактологічної історії». В той же час, слід враховувати плідність застосування цього інструменту деконструкції стосовно всіх домінуючих наративів.

Ми маємо впізнавати маніпулятивні цілі подібної, на перший погляд, риторики «релятивності» різних поглядів, думок та інтерпретацій. Так, пов’язаний  із соціальними мережами феномен «постправди», окреслює інший характер маніпуляцій, не пов’язаний з тиском на масову свідомість, організованому з ініціативи якихось «центрів домінування». Тут ми маємо справу із зустрічними вимогами фейкових (з певного погляду, комфортних і зручних) новин, з боку самої масової аудиторії.

Нові мережні медіа, що виросли нібито з «безособових» Інтернет-платформ, як перед ними інші медіа технології, є амбівалентними з погляду громадського інтересу. Тобто вони не добрі й не погані, але можуть бути застосовні з будь-якою метою. У випадку реакції на великий суспільний попит на історичну тематику, соціальні мережі поширюють як вивірену інформацію і стають платформою для плідних професійних дискусій, так виступають інструментом для фейків, ненадійної та неперевіреної інформації.

Необхідність плідної розмови

Отже, найкращим виходом з усього сплетіння історичних, соціальних, політичних і методологічних обставин, в яких пишеться українська історія, буде підтримка широкої публічної розмови, яка б мала на меті не спрощення ситуації, а навпаки, втримувала б у фокусі своєї уваги весь комплекс складних питань і невирішених проблем. Причому за своїм змістом це мала б бути не діалектична дискусія з переконуванням опонентів у власній правоті, а плідна герменевтична розмова (в термінах Ганса-Ґеорґа Ґадамера), спільною метою якої для всіх сторін був би пошук істини.

Опубліковано у Герменевтика, Масові комунікації. Додати до закладок постійне посилання.