Виступ на круглому столі «Реформи в освіті. Роль програм академічних обмінів», організованому Програмою ім. Фулбрайта. Київ, 12 жовтня 2017.
Розвиток освіти і науки в Україні після перемоги Революції Гідності відбувається хоч і з значними труднощами й величезним браком фінансування, однак концептуально і послідовно. Міністерству та Уряду вдалося знайти кошти на підняття зарплати освітянам і ця робота продовжується. Нарешті Верховна Рада України схвалила у другому читанні базовий Закон “Про освіту”. Це справді важливий здобуток. Відбувається імплементація Закону “Про вищу освіту”, прийнятого вже понад три роки тому, а також Закону “Про наукову і науково-технічну діяльність”, якому скоро виповниться два роки.
Проблема полягає в тому, що, попри очевидний рух у потрібному напрямку, ми досі не спостерігаємо якісних змін у реформуванні вищої школи. Адже розвиток системи вищої освіти є насамперед реформуванням самих університетів. Я маю на увазі не лише неможливість посідання вітчизняними ВНЗ лідерських позицій у глобальних університетських рейтингах: Academic Ranking of World Universities (більше відомий як “Шанхайський”), QS (Quacquarelli Symonds) World University Rankings, The World Reputation Rankings (організатори – Times Higher Education, Thomson Reuters) та поліфонічному європейському U-Multirank. Зрозуміло, що структура українських університетів не відповідає сучасним вимогам, значною мірою орієнтованим на результати наукових досліджень.
В першу чергу викликає занепокоєння певна статичність укладу українського академічного життя перед обличчям нових національних і глобальних викликів. Адже у пострадянському світі головне – не поява нових, хоч навіть і прогресивних законів. Документ сам пособі нічого не важить. На першому місці в нас завжди стояла можливість (чи неможливість) імплементації цих законів та практика їхнього застосування. Так от, саме ця практика в більшості випадків змінюється вкрай повільно.
У цьому контексті на окрему увагу заслуговує приватна вища освіта. Досі ми можемо вести мову про дуже незначну кількість приватних університетів, що пропонують належну академічну якість. Поруч з практичною відсутністю наукових досліджень, більшість приватних ВНЗ не здійснює відбору абітурієнтів, зараховуючи лише тих, хто може заплатити за навчання. В той час, як створення реальної конкуренції між державними та приватними ВНЗ лише сприятиме розвитку української вищої школи.
Завдання і виклики
Нагадаю, що в основі чинного Закону України “Про вищу освіту” лежить концепція всебічної університетської автономії: академічної, фінансової, організаційної. Він відкрив нові можливості для демократизації університетського життя, розвитку студентського самоврядування. Однак в його імплементації ми зупинилися на академічній автономії. Її запровадження дало очевидний прогрес, однак без фінансової та пов’язаної з нею організаційної автономії не може відбутися відчутного якісного зростання. Все просто: вітчизняні ВНЗ не можуть капіталізувати свої академічні здобутки. Більше того, за таких умов академічна автономія може сприйматися не з погляду нових можливостей, а в якості нових проблем і додаткового навантаження.
Наведемо кілька прикладів. Поступово зменшується аудиторне навантаження викладачів і студентів. Також зменшується кількість предметів з одночасним збільшенням їхніх кредитів. Поруч з тим, коли мова йде про вибіркові дисципліни, дуже часто маємо справу з окозамилюванням, оскільки певна кількість предметів лише зазначається як вибіркові. Досі не поширена практика попередніх загальноуніверситетських презентацій та добровільного запису студентів на вибіркові курси. Подібним чином, навчальний процес в аспірантурі (на PhD програмах) не так вже й рідко перебуває у зародковому стані. Зокрема це стосується курсів з англійської мови та загальної університетської вимогливості до підготовки аспірантів. Хоч тільки ці два критерії, реально запроваджена вибірковість курсів та реформована аспірантура, могли б стати важливими показниками суттєвого якісного зростання наших ВНЗ.
Українські державні університети залишаються повністю залежними від держави, відтак вони не мають можливості перебрати на себе відповідальність за власну якість, що передбачає університетська автономія. На жаль, через надумані перешкоди, суто декларативною залишається можливість відкриття поточних і депозитних банківських рахунків, створення власних ендавментів. Університети досі змушені погоджувати свої штатні розписи в Міністерстві освіти і науки України. Продовжують існувати різні інші обмеження для нормальної господарської діяльності ВНЗ та меценатства. Це зрештою унеможливлює збільшення заробітної платні університетських працівників, розвитку наукових досліджень і матеріально-технічної бази ВНЗ.
Фінансова автономія не може бути забезпечена лише освітянським законодавством. Найкращі формулювання в текстах законів, що їх проводить МОН, не змінять стосунків, започаткованих у сталінські часи. Існує багато інших законів і підзаконних актів, які мають бути змінені для того, щоб українські університети одержали реальну фінансову автономію. На жаль, тут продовжує існувати нездоланна стіна нерозуміння як з боку політиків, так і в системі державного управління. Досвід тих країн, які мають найкращі університети і наукові дослідження, свідчить про те, що не існує альтернативи університетській, у т.ч. фінансовій автономії. Слід посилити законодавче забезпечення державно-приватного партнерства у сфері науки та освіти з перспективою залучення як вітчизняного бізнесу, так і міжнародної співпраці. Показово, що відповідна стаття 81 нового Закону “Про освіту” суттєво постраждала при обговоренні в сесійному залі Верховної Ради України.
Подібний стан справ спостерігається стосовно іншого першорядного питання – різноманітних порушень академічної доброчесності. Зокрема плагіат давно перетнув межі університетів і став проблемою українського політичного життя. Так само, як у випадку з фінансовими положеннями, закладеними лише в освітянському законодавстві, положення про плагіат, як би ми їх не вдосконалювали, ніколи не будуть виконуватися, якщо ми не змінимо інші закони, що стосуються інтелектуальної власності. Адже українські суди не беруть до уваги освітянське законодавство і фактично стають на бік плагіаторів, замовляючи сумнівні експертизи або чіпляючись до процедурних питань. За логікою вітчизняної системи юстиції, лише суд, а не академічне середовище, може ідентифікувати плагіат, що суперечить узвичаєній світовій практиці.
Слід додати, що повсякчас має місце гра словами: визначення «плагіат», «академічна недоброчесність», «некоректне цитування», «текстові запозичення без посилань» іноді перетинаються, позначаючи ширше чи, навпаки, вужче коло понять. Під академічним плагіатом ми найчастіше маємо на увазі крадіжки великих шматків чужого тексту, що їх може ідентифікувати будь-яка притомна людина, яка вміє читати. Натомість у певних ситуаціях при вирішенні фінансових спорів іноді дійсно потрібне рішення суду. Але не у випадках академічного плагіату, коли здебільшого не йдеться про нанесення матеріальної шкоди.
У зв’язку із цим, в Україні треба поширювати практику внутрішнього (власне університетського) та зовнішнього (Національна агенція із забезпечення якості вищої освіти) забезпечення якості. Включно із зміною процедурних реалій такої діяльності, що відбивається в мові. Наприклад, замість невизначеного формулювання “забезпечення якості навчального процесу” слід окремо забезпечувати якість навчання і викладання, застосовуючи не фантомні ректорські контрольні, а узвичаєні світові практики.
Наступне важливе питання: яка освітня інституція може вважатися вищим навчальним закладом? Переважна більшість українських ВНЗ не є такими за змістом своєї діяльності. Якщо брати в розрахунок усі ВНЗ І-ІV рівнів акредитації, а також університетські філії (відокремлені структурні підрозділи, що в наших умовах є окремими ВНЗ), їхня загальна чисельність буде більшою, ніж півтори тисячі. Перехідний етап несе багато питань, що потребують вирішення, у т.ч. стосовно зміни нормативної бази й рішучої відмови від застарілих понять. Адже ні в Законі “Про вищу освіту”, ні в Законі “Про освіту” немає рівнів акредитації.
Коледжі і технікуми, віднесені Законом “Про освіту” до “фахової передвищої” освіти, мають регулюватися окремим Законом «Про професійну освіту». До неї мали б бути віднесені колишні заклади середньої спеціальної та професійно-технічної освіти з пріоритетним переходом на багатопрофільність. Так нам підказує досвід країн з найефективнішою системою професійної освіти. Це окрема освітня ніша, розвиток якої передусім залежить від потреб і запитів національної індустрії. Тому тут значно посилюється роль працедавців та місцевої (обласної) влади. Мова йде про те, що професійна освіта, у порівнянні з вищою, пропонує зовсім інший перелік завдань, в основному окреслений у відповідному міністерському законопроекті.
Тоді як Закон «Про вищу освіту» має справу власне з університетською освітою, пов’язаною з науковими дослідженнями та експертизою. Якщо ми відкинемо із загального числа ВНЗ III-IV рівнів акредитації та їхніх філій ті інституції, що не проводять ніяких наукових досліджень, отримаємо набагато меншу кількість університетів. Університетська освіта і наукові дослідження ніде в світі не розглядаються й не управляються окремо, за винятком спеціально створених дослідницьких центрів. Тут ми підходимо до наступної інституційної проблеми, пов’язаної з імплементацією Закону “Про наукову і науково-технічну діяльність”. На жаль, повільність цього процесу пояснюється відсутністю у керівництва НАН України системного бачення перспектив розвитку вітчизняної науки, особливо в частині інтеграції наукових досліджень з університетським життям.
Воно займає глуху консервативну позицію збереження інфраструктури, створеної свого часу з відмінними від завдань незалежної України цілями. Ми не бачимо нових людей, нових ідей, нових пропозицій до Уряду. Такий консерватизм може лише призвести до чергової вкрай небезпечної спроби припинити діяльність НАН України, поділивши її землю та майно між зацікавленими лобістами. Варто зважити на просту істину: якщо Уряд не бачить ініціативи й не розуміє, з ким мати справу, він неодмінно приходить до думки самому нав’язувати порядок денний академічному середовищу. Добре, що на сьогоднішній день цей порядок денний узгоджується з імплементацією згаданого Закону. Також не створюються нові аргументи й підстави для збільшення фінансування наукових досліджень, що в Україні вже має символічний характер.
За результатами цьогорічної вступної кампанії стає очевидним, що погляд на вищу освіту як на свого роду соціальний проект вже відходить у минуле. Нам слід припинити дивитися на університети як на місце, де молоді люди пересиджують час, оскільки їм важко знайти своє місце на ринку праці в умовах економічної кризи. За інформацією CEDOS, у 2017 році студентами стали 57 % випускників шкіл.
Нагадаю, що в радянські часи ця кількість корелювалася із Заходом і складала понад 20 %. Після 1991 року вона в Україні сягнула 80 % у порівнянні з 30 % на Заході. Тобто цього року маємо тенденцію до зниження кількості абітурієнтів ВНЗ. Разом, однак, із збільшенням кількості українців, які хочуть вступати в зарубіжні ВНЗ не лише на магістерський, але також на бакалаврський рівень. Варто згадати вражаючий приклад Польщі, де випускники українських шкіл втримують на плаву польську систему вищої освіти, не допускаючи драматичного падіння кількості студентів.
Ми живемо у світі глобальної конкуренції, де практично відсутні внутрішні критерії якості. Ніхто не може заборонити людині вчитися, жити і працювати там, де їй хочеться. Досвід Єдиного Європейського простору вищої освіти свідчить про ставлення до університетів з погляду excellence (досконалості) та бутікової унікальності. За умов подальшого ігнорування та відкладання необхідних змін в галузі освіти і науки в рамках проведення комплексного реформування країни, відтік мізків буде збільшуватися. Також поглиблюватиметься парадоксальна закономірність: не знаходячи можливості розвивати й фінансувати власну вищу школу, Україна буде продовжувати нарощувати інвестиції в західні університети.
Що робити?
Будуючи стратегію реформ, варто взяти до уваги, що представлена картина є похідною від двох засадничих проблем. Перша – це пострадянська свідомість значної кількості українських політиків. Такі народні депутати і політичні лідери якщо й навчилися публічно виступати про важливість освіти і науки, то самі вони так не думають і, тим більше, нічого не роблять у цьому напрямку. Друга проблема – в Україні немає агентів змін освітніх реформ. Тобто ті, хто належать до професійного середовища, бажають позитивних змін, але не хочуть брати в них участь і змінюватися самому. Поруч з тим, існує великий суспільний запит на освітні реформи, що насправді належать до пріоритетів національної безпеки. Без сучасної освіти і науки Україна не має жодних перспектив на успіх усіх інших реформ.
Потрібно визначити мету реформування вищої школи. Це створення якісних (конкурентоздатних на глобальній арені) українських університетів. Нам слід заявити, як це робили інші країни світу, про те, що наша мета полягає в тому, щоб українські вищі навчальні заклади (у множині, тобто більше, ніж один) потрапили до переліку хоча б 100 кращих університетів світу. Вони вирівнюватимуть розуміння сучасних підходів для інших вітчизняних ВНЗ. Мова йде загальновизнані глобальні рейтинги та U-Multirank, спрямований на виявлення унікальності європейських університетів. Відповідно до цього має відбуватися імплементація вітчизняного законодавства, прийняття інших необхідних законів та підзаконних актів.
Інтернаціоналізація – це рух у напрямку підвищення якості українських університетів. Тому вивченню англійської мови має приділятися спеціальна увага як у державній політиці, так з боку самих університетів. Натомість значна кількість ВНЗ досі ухиляється навіть від обов’язкової україномовності свого академічного життя на користь іншої іноземної, а саме російської мови.
Ми занадто захопилися зовнішнім незалежним оцінюванням та електронним розподілом державного замовлення, забуваючи, що ці проекти спрямовуються на перехідний період. Перехід до чого? До створення якісних, згідно із сучасними викликами, університетів – автономних і відповідальних за свою якість. Таким університетам уже не можна буде забороняти висувати власні вимоги до абітурієнтів з метою формування свого особливого контингенту студентів. Тому тести ЗНО рано чи пізно стануть не єдиним критерієм для вступу до ВНЗ. Парадокс полягає в тому, що зараз в Україні створена справедлива система доступу до в тому числі неякісної вищої освіти. А це, в свою чергу, підриває мету цієї справедливості.
Найперше, що треба зробити за таких обставин – це змінити економіку вищої освіти, відмовившись від анахронічної системи держзамовлення. Для цього вже також були підготовлені перші міністерські законопроекти. Це неодмінно призведе до зміни поколінь управлінців та зростанню ефективності вищої школи. Звичайно ж, тут мова йде не про зменшення державної підтримки, що навпаки, з часом буде зростати. Однак збільшення фінансування має узгоджуватися із збільшенням довіри держави до університетів. У цьому випадку держава має переглянути власну політику стосовно вищої освіти і науки й сама з’ясувати для себе, в чому полягає ефективність ВНЗ для забезпечення національних інтересів.
Держава мала б висунути загальнозрозумілі академічні вимоги до університетів, збираючи відповідні дані з незалежних джерел та запроваджуючи базове фінансування ВНЗ. Університети, що відповідали б такого роду критеріям, одержували б це базове фінансування та всі інші інструменти для ведення власної господарської діяльності не залежно від джерел надходження ресурсів. Тобто повну фінансову автономію. Ті ВНЗ, що не одержать базового фінансування, матимуть обмежене коло можливостей, включно з припиненням діяльності чи об’єднанням з тими інституціями, хто вміє і може працювати як університет. При створенні переліку професійних вимог, важливо врахувати всі національні потреби, у т.ч. регіональні та галузеві особливості. Україна потребує якісних університетів не лише у великих наукових центрах. Такі центри слід створювати географічно в усіх областях.
Ідеологічно університетська і зокрема фінансова автономія є частиною успішно реалізованої в Україні концепції децентралізації. Чому ж ми розширюємо повноваження місцевих органів влади, а університети залишаємо в сталінських умовах недовіри й тотального контролю? Нарешті час відмовитися від маніпулювання чи шантажування академічного середовища погрозами скасувати статус бюджетних установ для ВНЗ в разі подолання декларативного характеру фінансової автономії. Навпаки, потрібно запровадити для університетів новий спеціальний статус. Інакше українське суспільство не отримає головного – належної якості випускників і наукових досліджень, розвитку інновацій, адекватної експертизи для національної економіки та прийняття важливих державних рішень.
Тобто головне завдання в порядку денному українського політичного класу стосовно освіти і науки – це забезпечення реальної фінансової автономії вітчизняних університетів.